|
Коли підпишуть мир, у дім твоїх надій Опівночі, під сміх і вигуки пророчі, З доріг війни прийдуть слуга покірний твій І всі, хто поруч з ним дожив до тої ночі. Хотів би я, аби й тепер була Ти жінкою, з якою на вечерю Сідали зрідка ми довкіл стола Під шторою із синього паперу. Злились баси зеніток у пальбі, А радіола вальс повільний грає, І всі могли б освідчитись тобі, І половина завтра виїжджає. Вже третя ночі, вже прощатись час, В руках шинеля, вірш тобі читають І одного з колишніх серед нас З бурчанням чоловічим споминають. Ні, я не ревнував, жадав добра, Лиш ти стирала зморщок павутину. Короткий вечір, і – пора! Пора! – Сурмлять внизу броньовані машини. Змовлялись ми, серцям наперекір, – Виходив я із друзями, як треба, Долав услід за ними сніжний двір І повертався знов-таки до тебе. Таїтись від усіх не міг би я, – А все ж так ліпше, це б нам заважало. В ті вечори була ти нічия. По праву прав мене ти позбавляла. Судив не я, вродлива Ти чи ні, Але в години лиха і розлуки Ти мала ту жіночність на війні, Той ніжний голос, ті дівочі руки, Усе, що так було потрібне їм, Коли перед світанком виїжджали Вони під Харків, Ржев, Калугу, в Крим. Дівчата їм хустками не махали, І сурми не співали, і жона Далеко десь нічого ще не знала. А вранці знову напасна війна В свої чіпкі обійми їх приймала. В останню мить перед від’їздом ти Для них світила, наче зірка рання, Не знаючи страшної висоти, В яку злітала ти у час прощання. Можливо, не полюблена ніким, Для мене лиш красунечка і чудо, Перед від’їздом ти була їм тим, За що приймають смерть мужчини всюди, – Дівчам, жоною, світлом водночас – Усім, чого ми втратити не в силі, За що вмираєм, не віддавши вас, Жінок своїх безпомічних і милих. Простенький, знаний з юності мотив, Усмішка жінки – як багато й мало... По праву жінки ти, як час пробив, При всіх мені лиш руку потискала. Та ось настане мир, і в дім твоїх надій Опівночі, під сміх і вигуки пророчі, З доріг війни прийдуть слуга покірний твій І всі, хто поруч з ним дожив до тої ночі. Вони прийдуть і довго з портупей Звільнятимуть шинелі у вітальні, – Ще вчора на війні в кільці смертей Похований десь ними той, останній, Про кого запитаєш ти – що з ним? І вмить розмова обірветься з горя, І стане вільно за столом старим, І нишком всі лічитимуть прибори. А ти в журбі задивишся на них, На зайві ті прибори, й винувато Шепнеш: «Я думала, що, може, хтось не встиг, Що хлопці не запізняться на свято...» Та ми тобі не скажемо нараз, Що всі живі прийшли, а хто спізнився нині, Той так далеко, що уже до нас Навряд чи повернутися устигне. Ну, що ж, присядьмо. Скільки тут зійшлось? Удвох, утрьох... Сьогодні наше свято. За тих, кому прийти не довелось, Усім належить перший тост підняти. Коли ж судилось не прийти мені І ти в досаді болісній за мене Почуєш, як у щемній тишині Шепнуть, що ми чекаємо даремно, – Ти свята відміняти не берись. Що з того, що до тебе я найближче, Що з того, що любив тебе колись, Що не побачу вже твого обличчя? Тут щастя усміхалось нам обом, Була ти лиш мені дарована судьбою, Та всі гуртом за дружнім цим столом Ми рівними були перед тобою. Пізніше ти затужиш по мені, Пізніше ти заплачеш без відради, В холоднім простирадлі при вікні Попросиш у самотності пощади. А тут за мною плакати не смій, Хай тінь журби не падає тривожно На тих, із ким я йшов у сніговій, Із ким разом вернутися не можу. Стакани, як усім, постав і нам. Ви ждіть! Ми ще приїдемо щасливо. Хай хтось живий шипучого вина Наллє нам у стакани мовчазливі. Ви ще тверезі. Ще не на порі Прихід наш, але ми уже в дорозі. Пробило північ... Пийте ж до зорі! Ми ждатимем світанку на порозі. Хто бреше, що не вийшов я з пітьми? Ми тут. Коли нахлине оп’яніння, За стіл безшумно сядемо і ми І зрушим за живих стакани безгомінні.
|