|
О.Суркову Згадаймо, Альошо, дороги Смоленщини, Як люті дощі заступали нам світ, Як хліба виносили зморені женщини, Як плакали нишком вони край воріт, Як нас проводжали порою невдатною, Як «боже, спаси вас» – шептали вони. І знову себе називали солдатками, Як це повелось на Русі з давнини. Ми в далеч шляхами тяглись невеселими, Де села, і села, і села, і грязь, Де все кладовища похмурі за селами, Неначе на них вся Росія зійшлась, Неначе на кожній російській околиці Стоять наші предки й за внуків своїх – Безбожних онуків – громадою моляться, Хрестом своїх рук захищаючи їх. Ти знаєш, напевно, Вітчизна – то все-таки Не хата міська, де святково я жив, А селища ці, побудовані предками, Могили з хрестами над безміром нив. Чи ти пам’ятаєш село під Борисовим, За мертвим – знетямлений зойкіт і плач. Сивенька бабуся в салопчику плисовім, На смерть приготований дід-бородач, Ну як їх потішити нам, опечаленим? Та, в серці сховавши ридаючий щем, Чи ти пам’ятаєш, бабуся сказала нам: «Вертайтеся, рідні, ми вас підождем!» «Ми вас підождем!» – говорили обочини, Левади, поля, сіножаті, ліси. Ти знаєш, не раз мені чується ночами, Що їхні за мною ідуть голоси. Розкидавши рідними селами згарища, На наших очах умирають брати. Вони по-російському рвуть, умираючи, Сорочку на грудях і кличуть: «Прости!» Повіривши тричі, що десь під берізкою Погасне й мені затуманена вись, Я гордо пишався землею російською І тим, що на ній народився колись. І тим, що на ній я колись помиратиму, І тим, що життя росіянка дала, І тим, що в поході і подвизі ратному Любов росіянки зі мною була.
|