Ми досить близько бачили смерть, Та, гляди, й самі могли вмерти не раз, Ми ходили скрізь, де можна ходить, І дивились на все, що було довкруг нас. Ми влізали в окопи, В яких креозотом І пролитим саке пісок пропах, Де наші тільки-но Кололи тих І кров не засохла іще на штиках. Ми намарне домашню шукали жалість, На дивані забуту, як рушали в путь, Ми тут звикли, Що це – обов’язок ворога, Його покликання – убитим буть. Ми спершу було узяли це на віру, Але віра ввійшла нам у кров і плоть; Ми так і писали: «Якщо він не здається – Треба його заколоть!» І, їй же право, нам нічого не снилось В ті короткі хвилини, коли Ми здрімнути в машині, що без фар летіла, Чи десь на підлозі могли. Була у нас чиста совість людей, Що глянули в вічі війні, І ми надто багато бачили вдень, Щоб бачити ще щось у сні. Ми з ротами відкритими спали, як діти, Де приткнутись дозволяла війна... Та я не про це вам хотів розповісти, А про інше – про цвіркуна. Цвіркун той мешкав у нас під дахом Поміж повстю і полотном, Був рудий і гладкий він, З великими вусами І кривим, як шабля, хвостом. Він знав, коли треба співати, й мовчати Коли йому треба – знав; Він мовчки повзав у дні спекотні, А в холодні журно сюрчав. Ми хотіли його роздивитися ближче, Вранці винесли за поріг, І він, як шофер, розгубився, уздрівши Відразу стільки доріг. З подиву він ворушив вусами, Та і нам невтямки було, Що чоловіка з сусідньої юрти До нього впритул підвело. Я повторюю: Так, цвіркун був гладкий, З кривим, як шабля, хвостом, Та, малого, всього його можна було Прикрити дубовим листком. Чоботище ж був сорок третього номера, На совість шив його швець, І ми не встигли й оком зморгнути, Як прийшов цвіркуну рішенець. Ми розуміли, що смішно сердитись, І розмову на інше звели, Та ворогом нашим того чолов’ягу .. Мовчки ми всі нарекли. Як і в житті, змішав я в цім вірші Важливе і незначне. Але все тут – правда, Й, хто був з нами, вірю, Підтримав в цьому мене.
|