Ми досить близько бачили смерть,
Та, гляди, й самі могли вмерти не раз,
Ми ходили скрізь, де можна ходить,
І дивились на все, що було довкруг нас.

Ми влізали в окопи,
В яких креозотом
І пролитим саке пісок пропах,
Де наші тільки-но
Кололи тих
І кров не засохла іще на штиках.

Ми намарне домашню шукали жалість,
На дивані забуту, як рушали в путь,
Ми тут звикли,
Що це – обов’язок ворога,
Його покликання – убитим буть.

Ми спершу було узяли це на віру,
Але віра ввійшла нам у кров і плоть;
Ми так і писали:
«Якщо він не здається –
Треба його заколоть!»

І, їй же право, нам нічого не снилось
В ті короткі хвилини, коли
Ми здрімнути в машині, що без фар летіла,
Чи десь на підлозі могли.

Була у нас чиста совість людей,
Що глянули в вічі війні,
І ми надто багато бачили вдень,
Щоб бачити ще щось у сні.

Ми з ротами відкритими спали, як діти,
Де приткнутись дозволяла війна...
Та я не про це вам хотів розповісти,
А про інше – про цвіркуна.

Цвіркун той мешкав у нас під дахом
Поміж повстю і полотном,
Був рудий і гладкий він,
З великими вусами
І кривим, як шабля, хвостом.

Він знав, коли треба співати, й мовчати
Коли йому треба – знав;
Він мовчки повзав у дні спекотні,
А в холодні журно сюрчав.

Ми хотіли його роздивитися ближче,
Вранці винесли за поріг,
І він, як шофер, розгубився, уздрівши
Відразу стільки доріг.

З подиву він ворушив вусами,
Та і нам невтямки було,
Що чоловіка з сусідньої юрти
До нього впритул підвело.

Я повторюю:
Так, цвіркун був гладкий,
З кривим, як шабля, хвостом,
Та, малого, всього його можна було
Прикрити дубовим листком.

Чоботище ж був сорок третього номера,
На совість шив його швець,
І ми не встигли й оком зморгнути,
Як прийшов цвіркуну рішенець.

Ми розуміли, що смішно сердитись,
І розмову на інше звели,
Та ворогом нашим того чолов’ягу ..
Мовчки ми всі нарекли.

Як і в житті, змішав я в цім вірші
Важливе і незначне.
Але все тут – правда,
Й, хто був з нами, вірю,
Підтримав в цьому мене.
Наум Тихий?