|
Пам’яті Амундсена Шпарини всі коноплями закрито, Став дім, як корабля надійне дно. І в кабінеті – кругле нарочито – На океан прорубане вікно. Тут все снагою дихає морською, Такою, щоби, ставши на причал, Свій перехід в шаленство супокою Господар дому менше помічав. Літа. І мандри стали не під силу, Король йому дав пенсію тепер. І згоду з королем оголосили І листоноша, й кухар, і шофер. Вони ночами груби доглядають, Од лікарів ховають справи суть, І ранками взуття підігрівають, І вечорами пива не дають. Всі подвиги його давно відомі, Безсмертна слава скрізь його стріча. А він сидить самотній в тихім домі І славу цю давно не поміча. Вона не варта одного нічлігу У спальному затишному мішку. Одної жмені молодого снігу, Одної щіпки злого табаку. Камін гуде на всю потугу знову, І, причаївши в грудях біль і щем, Господар, мов орел білоголовий, Похнюпившись, сидить перед вогнем. По радіо синоптики віщують Про штормову погоду навкруги. Хай кораблі міцніш в портах швартують І хай, де слід, пильнують береги! А блискавиці все навколо глушать, І раптом із сліпої темноти Смертельний крик: «Рятуйте наші душі!» І градуси якоїсь широти. Давко він в шафі речі всі розвішав: Комбінезони, похідні мішки... Ніколи б не подумалось раніше, Що можуть так іржавіть гаплики. Як важко їх застібувать з одвички: Дощ мокрим листям хльоска по вікну, В кишеню гумову – тютюн і запальничку. Наган – у задню, компас – у бічну. Його розшукують даремно всюди дома. В порожнім домі лиш гучна луна. Машина мчить уже по аеродрому І перший поворот уже мина. Немов лозу, гроза дуби косила, Навколо все – немов примарний сон, І з льоту дощ ламав на бризки крила, Ударившись об чорний капюшон. Під осінь десь у пору льодоставу Рибальська барка, що на промисел ішла, Знайшла шматок його лункої слави – Уламок обгорілого крила.
|