|
Іспанським республіканцям Нема вітчизни більш. Ні неба, ні землі. Ні хліба, ні води. Все взято. Земля... Не встиг припасти у сльозах, в імлі До неї він палким чолом солдата. Чужинське море билось за бортом, В чужинське небо піну хвиль жбурляло. Чужинські люди їхали гуртом. «Додому!» – слово часто промовляли. Він мову знав. Жаліли вслух його За милиці, за ранець той нужденний. А ліпше б і не чуть всього – Бездомний пес між них він, іноземець. Зійшов на берег в Лондоні. Сім діб Кімнату він шукав, упертий. Адже по закутках блукав: коли б Дешевшу з найдешевших в нетрях. Знайшов горище врешті. З даху хлюпотів Дощ крізь дірки. Підлога – мокрі глянці. Він милиці на ніч до стінки прихилив – Од сирості вони розбухли вранці. На день по двічі сходив у підвал, Тамуючи сподіванки непевні, Їв хліб черствий тутешній, запивав Смердючим пивом за два пенні. Він по ночах дивився в стелі кут І дивувавсь, не чуючи нічого: Де «юнкерси», де неба чорний жмут, Де зорі крізь продертий дах убогий? На третій місяць тут-бо відшукав Його земляк, сивинами припалий, В цивільному він був і капелюха зняв. Ледь один одного вони впізнали. Старий спішив. Поклав на стіл ураз Наказ і гроші: ясно й без розмови, Що відчаю минула вже пора, Додому час – усе почати знову. Та він не може. – Чуєш, сил нема! – Він показав на перебиту ногу. Старий мовчав. – Повір, це недарма, Я мушу відпочити ще хоч трохи. Старий мовчав. – Іще лиш місяць так, А там – хай знов штики, катівня, маври. – Старий всміхнувся, розстебнув піджак І вийняв із кишені гілку лавра. Три лаврових листки. Хто він такий, Щоб забувати шлях на батьківщину? Дививсь на світло їх. Тулив їх до щоки. Губами доторкавсь провинно. Як він посмів забуть? Три лаврових листки. Чи є міцніш, простіш? Немає. Загублено не все, не все-таки, Допоки лаври не зів’яли в гаї. Відплив опівніч. Ген аж край близький!.. В тумані шлях до батьківщини-нені. Як був убитий він, три лаврових листки Між папірців знайшли в його кишені.
|