|
Пам’яті Мате Залки У горах всю ніч прохолодно. Стомившись за день під свинцем, Він гріє холодні долоні Над жовтим бівачним вогнем. В кофейнику кава клекоче, Солдати наморені сплять. Над ним арагонського лавра Урочі сувіття шумлять. Здається на мить генералу, Що то оксамитним крилом Угорщини рідної липи Шепочуть йому над чолом. Не був він в Угорщині з часу, Як стисла війна материк, З тих пір, як в сибірськім полоні Він став комуністом навік. Він знав уже рокіт тачанок І двоє поранень, коли Угорців в стражденну вітчизну Швидкі поїзди повезли. Пощо в Будапешт він вернувся? Щоб кожну виболювать п’ядь, Щоб плакать і, стиснувши зуби, Ізнов за кордон утікать? Ні, той він приїзд не рахує, Він вірить усі ці роки, Що мусить задовго до смерті Додому вернуть навіки. З тих пір він усюди воює! У Гамбурзі йшов на огонь, В Чапеї про нього чували, В Харамі стрічали його. Не був він в Угорщині вічність. Та де б не бував – понад ним Угорське нев’януче небо, Угорський чорнозем під ним. Угорське червоне знамено Його осіняє в бою. І де б він не бився – усюди Стоїть за вітчизну свою. Недавно в Москві говорили, Я чув, що німецький метал В бою під Уескою нагло Його підкосив наповал. Та я не повірю нікому: Він мусить іще воювать, Він мусить в своїм Будапешті До смерті іще побувать. Допоки ще небо іспанське Германські шуліки клюють, – Про смерть його ворони-вісті Неправду – повірте! – несуть. Живий! Під Уескою нині. Солдати наморені сплять. Над ним арагонського лавра Урочі сувіття шумлять. Здається на мить генералу, Що то оксамитним крилом Угорщини рідної липи Шепочуть йому над чолом.
|