|
Коли ти́ не змиривсь із тим, щоб схилитися перед Кремлем, щоб віддати рашисту дім і усе, що Вітчизною звем, – знай: Вітчизну ніхто не спасе, коли ти її не спасеш; знай: рашиста ніхто не уб’є, коли ти його не уб’єш. І допоки його не вбив, пишні фрази в собі тримай, і країну, де виріс та жив, ти Вітчизною не називай. Раз рашиста убив твій брат, раз рашиста убив сусід, – це вони за Вітчизну мстять, а тобі за безчинність – стид. Так візьми, нарешті, і вбий ти – рашиста, а не́ навпаки, щоби плач був не в хаті твоїй, а у хаті його́ таки. Він зі смертю прийшов, пам’ятай, й хай його́ стріне смерть крива, й не дружина твоя нехай, а його – хай буде вдова. Й рідна матір нехай не твоя, а його – залиши́ться сама; не твоя, а його сім’я хай чекає на батька дарма... Так убий же хоч одного! Хай сконає скоріш лиходій! Скільки раз побачиш його – стільки раз ти його і вбий!
|