1
Друг помер мій – така от у мене біда... Як же бути і що маю далі робити? Я ж не вірив ніколи, не знав, не гадав, Що без друга колись мені випаде жити. Був у мандрах, коли поховали його, В день прощання не йшов за труною в жалобі, А тепер ось приїду – й спитати кого: – Де мій друг? Де зустрітися з ним? Що він робить? На квартиру до нього прийду – все дарма... Є та вулиця, дім, двері, добре знайомі, Є табличка з ім’ям – мільйонам відомим. Є на жердці костур і пальтечко потерте. Є його кабінет. Тільки друга нема. Все тут є. Все нагадує точно і вперто; Жив мій друг... А тепер – ніби пустка сама. Ми хотіли завжди, щоб усе – незагайно! Говорили: «Сідаймо», «Дзвонімо», «Співаймо», Говорили: «Скажи», говорили: «Читай», Говорили: «О п’ятій нуль-нуль завітай». Маю звикнути нині до слова «він був». На теперішній час – невмолиме табу. Говорив, помагав, гостював, виручав, Щоби я не тужив – довго жить обіцяв. Твої риси у пам’яті я збережу. Та ніколи тобі уже «ти» не скажу. Нагадали, що маю звикати до змін: Щоб казав кожен раз відсторонене «він», І «люблю тебе» щоб замінив на «любив», Не «є друг», а «був друг» аби я говорив. Як це так?! Я не знаю. Не згоден-таки! Світло згаслої зірки доходить віки До землі. Що зорі до далеких землян? Ти добріший за неї – світив не здаля. Та й мені на землі два життя не прожить, На мій вік тебе стане – маю дружбі світить. 2Мовчки вмер, одразу, як від кулі, Вже нічий, лице уже бліде, І стоять в почеснім караулі Четверо немолодих людей. Четверо, які не вірять в бога, Проводжають раз і назавжди П’ятого у небуття, в дорогу, Звідки не вертаються, не жди. Та в очах їх – віра незбагненна, Що врятують, в смерті одберуть, Ніби на шинелі в час воєнний Друга із оточення несуть. 3Не старіє дружба, якщо справжня. Небеса на поміч не покличе, – З гуркотом, аж долі стане страшно, Падає, як це дубам і личить. За життя від бурі не здригається, Смертю – з двох одною – обривається;
|