|
Холодна осінь понад кручами калину стиглу пригорта. Навіщо клявся ти при зустрічах, якщо душа твоя пуста! Навіщо в слові у гарячому ховав ти серце крижане! Любов буває і незрячою, якщо весною спалахне. Давно траву на луках скошено, З берізок листя вітер здув. Було ж чимало і хорошого, Та тільки все, мабуть, забув. Усе забув, стоптав калину ти, Що в ній жила любов моя. Для чого так з ганьбою кидати! – Тебе ж не силувала я. Зрошу тепер сльозою тихою Печаль, хоч ій кінця нема. Та не лякайся – цьому лихові Якось зараджу все сама, і до сусідів за порадою Я не піду, щоб нарікать. Щоб десь, бува, твоєю зрадою Кохання чисте не злякать.
|