“Кого, ридаючи, прикличу,
Печаль мою ділити й біль?
В чужім краю кому на стрічу
Я вийду з співом рідних піль?

Нещасний згасну у неволі!
Важку печаль, журбу мою
За давнім щастям — раєм волі
Німим лиш стінам подаю.

Якби ж то плач мій, біль і горе,
Кайдан моїх іржавих дзвін
Ви в рідні занесли простори,
Вітри святі, до рідних стін,

І в мирній хатці повторили,
Де батько й матінка моя
Мене леліяли — любили!
А браття? Грішна ця сім’я

Чужоплемінникам за злато
З отар, єлею і вина
В неволю продали ви брата,
Мов на зарізання овна.

О, Боже, Боже Іудеї
Наш добрий Творче, не карай
Злодарної рідні моєї
Мені ж покору Ти подай!”

Тихенько так собі співала,
Зажури сповнена, сумна,
Сліпа небога. Це вона
Край панського двора сиділа,
Близь незачинених воріт,
Що з них ніхто не йде у світ,
Ніхто не їде: запустіли
Палати панські вже давно.
Широкий двір заріс травою.
Село — покинуте й воно.
Із патріярхів простотою,
Із славою батьків святою
Забуто все. Село мовчить;
Ніхто в село не загостить
І не розбудить слів луною.
Мов кладовище ... Під ворітьми
Сидить сама сліпа нещасна,
Виспівує сумну молитву,
Співає-тужить... і прекрасна
Жебрачки доня, юний цвіт,
Смуглявим личком пригорнулась
До лона матернього спить;
Сном непорочности заснула,
Журби не знавши. Чарівна
В злиденнім одягу вона.
Ласкавий південь України
З тепла-любови до дитини
Промінням, сонця течією
Озолотив вродливу стать.
Невже ж даремне пролетять
П’янкі дні захвату над нею
І смутку їй не всолодять
Ясною радістю своєю?
Вона краса, при ній каліка...
Хто ж провід дасть, опіку їй?
Настане час кохання, мрій —
Недобре серце чоловіка
Не пощадить її надій.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . невинним сном
Оксана спить і тихо мати
Співає, ладна відганяти
Від доні все, що ледь шумить.
Як вітер тільки у листочку
Відірванім шелесне, вмить
Сліпа німіє вже, тремтить,
Тривожно пригортає дочку,
Дитятко ніжне, скарб ввесь свій,
Свою єдиную відраду,
Незряча, в пам’яті своїй
Вбачавши давніх літ принаду,
Печальний вік свій молодий.
Всього зазнала від людей!
Вони й сюди зайдуть! Пощади
Не знатимуть для неї й тут!
Вони, жорстокі, розірвуть
її старечі кволі руки...
Вони глухі на плач розлуки,
Чужа їм матерня любов.
У них уже й закон готов:
“Не вільно лазить попідтинню
І годуватись милостинню
Вродливій, юній сироті;
її, зодівши в шовки, злато,
Ми в пишні внесемо палати,
І, поклонившись красоті,
Розкриєм зір їй, щоб узріла
Світ вищої жаги й думок,
І потім... потім...” Ваш божок,
Пошани вашої богиня,
Від фіміяму упилась
І зачаділа від кадіння;
І ваша мудрість відреклась
Усіх обітниць; жменю злота
У великодушності своїй
їй кинувши, затьмили їй
Ви світ очей. І вже, в болоті
На славу ваших ветхих днів
Перед юрбою простаків
Вона свій келих п’є до дна...
І запиває серця рани.
І винувата лиш вона,
Не ви! Ви все ж дали, що треба
Наложниці нікчемній дати.
А чи вернули ви їй небо
Дівочих снів? Благодаті
її невинних поривань?
Чи ніжну всю її любов,
І радість захвату, бажань,
І молоду невинну кров
Ви поновили? Не змогли!
Чи їй ви, грішники, дали
Ту розкіш, що могла б зазнати
В обіймах милого дитяти,
Любов, що в ній могла б вона
Себе в цей світ переливати
І таємницю розкривати
Життя — зажурена, сумна?
Розпусною своєю кров’ю
Ви не дали їй ізнайти
Дівочий захват, чар любови.
її пустили ви тягти
Останок днів, мов у пустині;
І про єдиного їй сина
Не доведеться вже мабуть
Почути вісточку з чужини.
Чужі їй діти подадуть
Напитися, смертельно хворій.
Труну самотню із докором
Чужії ж діти понесуть.
Але ж, як доля їй судила,
Щоб рідна все таки рука
Погаслі очі їй закрила,
Важкою буде їй могила
І постіль вічная шорстка!
її дитя мале на сором
По світу піде мовчазне
І на Великдень під собором
З чужих рук крашанку візьме
І зі сльозами та з докором
Небогу матір спом’яне.
Осінній півдне, півдне ясний
У рідній, милій тій землі,
Де літа мої розцвіли,
Де так даремне, так нещасно
В недолі, злиднях пропливли, —
Осінній півдне, півдне ясний,
Як другові юнацьких літ,
Дозволь сплести тобі привіт
Із слів чужих мені, прекрасний!
Як завжди тихий ти і милий
Не знаєш часу змін, а я —
Не той вже став, що був колись:
І шлях похмурий битія
І ноша тяжкая моя
Мене страшенно вже змінили.
Життя я тайну розгадав
І серце я розкрив людини,
І не страждаю, як страждав,
І не люблю — каліка нині!
Тремтіння серця заморозив
Назавжди я в снігах чужини,
І тільки пісня України
Ще інколи його тривожить.
Як гомін юних днів невинних.
В ній пізнаю мою весну,
Колишню волю сумовиту
І розпливаюсь в ній, тону.
І серце, душу горем биту,
Мов благодатною росою,
Лікую нею і молюся
і щирою з очей сльозою
Із Україною ділюся.
Та глухо все у ріднім краю!
Даремно голос посилаю.
Не подає луни діброва,
Німує моя чорноброва.
Заснуло все там! Марнота
Пойняла серце й ум людини,
І я тут кинутий, єдиний,
Самотній в світі сирота.
Осінній південь, догорявши,
Поля спустілі золотив
І лист зів’ялий, осипавшись
З дерев, журливо шепотів
Про суєту людського віку.
У час такий моя каліка,
Сліпа небога і дочка
її красуня чарівка —
Ще спала й мати біля неї
Співала тихо отієї,
Що Йосиф про свій рід співав
Колись в єгипетській в’язниці:
А ген в небеснім безграниччі
З дібров вкраїнської землі
Пливли на південь журавлі.
Чому б і їй, як вільній птиці,
Туди, де краще, не злинати
І веселіше не співати?
Яка ж це тайна прикувала
До тиші хмарної житла?
Всіх серця глибів не змогла
Розкрити людям, не являла
їх навіть і дочці своїй;
Співала тільки і тужила.
Та мова доччина у ній
Ясною радістю мінилась.
Колишніх ніби, світлих мрій.
Чи огорожа і тополі,
Що сумно шепчуть між собою,
Минулих свідки днів і долі,
Чи дуба пень сухий, повоєм
Плюща зів’ялого покритий,
Забутий ніби часом, збитий,
Для неї свідки? Все мовчить!
Вона співає, лебедить,
У глибині душі ридає,
Немов молебень відправляє
За дні минулі, юні дні,
За їхні радості ясні.
І рвалися, пливли ці звуки
Із серця бідного глибин,
Було багато в них розпуки
її життейських хуртовин.
І в сотий раз вона кінчала
Глухий невольницький псалом;
З важким, зажуреним чолом
Зідхнула тяжко і сказала:
“Ой, пісне, пісне, пісне горя,
Ти вірна подруго моя,
В життя мого бурхливім морі
Одна ти тиха течія!
Тебе, ридаючи без впину,
Співаю вдень я і вночі,
Тебе в далеку шлю країну,
На крила вітру кладучи.
Та вітер буйний, м’якокрилий,
Що весело колись літав,
Тепер притих він, обезсилів,
Так наче б друга він втеряв,
Так наче б люди научили,
Щоб він не слухався мене
І не доніс він в край далекий
Моє співання це сумне!
Не зустрічавши вас, не знавши
Ясного дня, в печалі завжди,
Чим вас образити могла?
Що вам вчинила я? Любила,
За ваші грішнії діла
Творця небесного молила,
Молила, плакала, а ви
В моїй журбі, в моїй печалі,
Мов кровожерливі леви
Докором серце розтерзали,
Отрути налили у кров,
І за молитву, за любов
Моє дитятко рідне й миле
Назвали словом тяжко злим,
З недобрим сміхом охрестили
Мене непотребом сліпим!
Я це забула, вам простила,
У вас я слави не взяла,
Я хлібом жебраним кормила
Мою дитину!” — І зайшлась,
Уся в сльозах, важким риданням.
Ридала гірко, аж Оксана
На неї очі ізвела,
Од сліз тих матерніх тепла
Прокинувшись зо сну, із мрії.
Всміхнулася і чорні вії
Закрила знову. “Який сон
Смішний, безглуздий, і як живо!.
І зашарілась соромливо,
Сама не знаючи чому.
“Як холодно, а ти все плачеш!
Вже вечір скоро; чом мені
Ти свого горя не розкажеш.
І я б ридала із тобою.
А то.. — і ринув сліз рікою
Вже плач невинної краси.
“І ти заплакала... Прости,
Що серця мого біль і рани
Не поділяю із тобою.
Я скоро плач втишу, не стану
Важкою з розпачу сльозою
Твій сон тривожити прекрасний.
Не я, не я тобі нещасній
Розкрию долі шлях важкий:
Про все розкажуть злії люди
Безжалісно — тобі самій.
Багато дуже горя буде
І дурно не мине воно:
Спустошить серце їддю злою,
Любов святу візьме з собою
З усім найкращим заодно.
Не плач, Оксано!” І в риданні
Вона доказує Оксані:
“Не плач, дитиночко, засни!
Твій плач заранній ще, даремний;
Прийде твоєї час весни
і ти збагнеш мій жаль таємний;
Сама заплачеш ти, одна
Ридати будеш сиротою
І буде це моя вина,
Що не поділиш сліз.. — “3 тобою
Ділити хочу їх! Люблю ж
Тебе, і біль твій, горе люте
Усе з тобою поділю!
Не понесу ж чужим ось людям
Я мого серця кров-сльозу, —
Тобі на груди принесу.
Не плач ти тільки! Ізо мною
Ділися тугою важкою.
Не плач сама! Розкрий мені
Свій біль — й полегшає. Ах, слухай
Про те, що бачила я в сні,
Я розкажу. Гущавник, глуша,
Так наче б ліс і навмання
Ми йдем обидві — ти і я.
То раптом темно, світло знов
І далі — ти кудись поділась:
Біжу, кричу, втомившись, сіла,
Гірким плачем зайшлась. І мов
Село вже й вулиця велика,
І я по вулиці іду
У розпачі німім, без крику,
І спотикаюсь об груду,
І тисне в грудях з ваготи.
А люди дивляться, сміються.
І стало боляче, звести
Мов очі на людей боюся.
А там отаман вже кричить:
“Ось я тебе!” І я злякалась,
Тікати кинулася, впала.
А син отамана стоїть
Сумний неначе б над водою
І тихо манить він рукою.
Ось я до його й підійшла,
А він схопив мене в обійми.
“Чому ти в лісі не жила? —-
Чому ти в полі не росла?” —
Словами промовляв такими. —
“Тебе любити не дають,
Не дозволяють нам вінчатись:
Над нами будуть всі сміятись,
Без тебе ж — смуток давить грудь.
Я утоплюся”! — він сказав
І так мене поцілував!
Не так, як ти... І я збудилась.
Чи ж не химерний сон той мій?
Поганий, мабуть, він, лихий
Чи може й добрий — ти не знаєш?
Хотіла б дуже знати це.
Чого ж ти знову так зідхаєш?
Боїшся виявити все,
Що значить сон той? Ах, скажи ж ти!
Ну, що ж робити? Як погано,
Підемо в ліс і будем жити
З тобою вдвох, і буде гарно
Мені твій сум і біль ділити.
Ну, що ж? Розкажеш?”
“Так, — ствердила
Сліпа, зідхнувши: — все сказати
Тобі повинна я. Стомилась
Я вкрай те горе виливати
Неподіленними сльозами
Тобі уже п'ятнадцять літ.
Твій сон недобрий, сон страшний.
Судився болісний привіт
Безрадісній весні твоїй!
Мене не згадуй ти, прости,
І у просторі і на волі
Тужи із журним вітром ти,
Як я тужила, горювала,
Як повсякденну ту печаль,
Я тільки вітрові звіряла,
Але й йому мене не жаль;
Сушити навіть сліз не хоче,
А їх багато ж серце точить.
Оксано, вчуй мене, небого,
І серцем чистим, незлобливим
У час важкий Пречистій Діві
Молись за мене і за нього.
Неправди сповнених людей
Не слухай ти. Душею злою
Вони ославлять жереб мій
І насміються над тобою.
І правди ти не будеш знати;
На суд ще будеш викликати
Ти рідну матір! — А ти знаєш,
Що сльози гірко проливати,
Коли вини не почуваєш
Ти за собою. Слухай же:
Я розкажу тобі усе,
Життя мого всю радість, муки,
Тобі для пам'яті й науки!
Своїх батьків не знала я,
В чужій сім’ї я виростала,
Мене любила ця сім’я,
Ці добрі люди. Тож казали,
Як почала я виростати,
Що мати рідна, помиравши,
Просила їх не покидати —
Лишаючи мене назавжди.
Але ж про неї, рід, як звали,
Дізнатись я і не змогла.
І я росла собі, росла;
Мене сиріткою прозвали,
В красуню згодом розцвіла;
Мене любили, милували,
І навіть сватали! Та я...
Чи то, така моя вже доля
Перед людьми пишалася
Своєю вродою. І волю,
Дівочу волю, берегла.
Як тяжко ж відплатили люди.
Недовго косу я плела —
її покрили. Не забуду...
Помер весною пан старий,
А влітку дідич молодий
В село прибув. Погані чари
Ген із Московщини, для кари
Мені, привіз він уродливий;
І я веселість розлюбила
І Маковія день щасливий
Я не забуду до могили.
Як ясно сонечко світило,
Як гаснуло... і ніч яка!...
Докором — ти ж моя дочка! —
Ти не карай мене, нещасну! —
Зазнала стиду й горя — зла
І Маковія днину ясну
І день народин прокляла.
Були ми в полі, жито жали;
Скінчивши жати, йшли юрмою;
Під спів дівчата танцювали,
А я з розвитою косою,
В вінку із жита і пшениці
Йшла попереду, як цариця.
Зустрів нас дідич юний. Мною
Ніхто ще так не милувався.
З тремтінням тихо я ішла,
А він дивився й усміхався.
Яка щаслива я була!
Якою мрією п’янкою
Забилось серце там мені...
На третій день... О, мій спокою!
Чом ти лишив мене, в огні?
На третій день... і я в палатах
Цвіла, пишалася, як пані.
Недовго я жила, багато —
В холодну зиму, ранком раннім
Прокинулась, — усе спустіло,
І серце раптом зледеніло
А слуги... їм Господь суддею!
Мене прогнали, з усієї
Злоби затріснувши за мною
Палатні двері. Сіла тут,
Під пнем цим я, в сльозах... І в путь
Ледь-ледь протоптану стопою
В село забуте поплелась
І долю гіршу ізнайшла:
Мене і в хату не пустили,
Всі насміялись наді мною
Шовкову косу жалібною
Мені хустиною покрили.
І я, ридаючи, з села
Вже іншим шляхом побрела
В село чуже. Ах так, Оксано!
І в оксамитному жупані
І в сірій свиті люди злі!
Я із села в село ходила,
А горе йшло переді мною.
Я гірко плакала, молилась,
І всі сміялись наді мною.
Дурною, покриткою звали,
І навіть жебраки цурались.
У рідній Україні всій,
Скрізь місця не було одній
Мені. В лісах, у чистім полі
Я не не боялась ночувати:
Могла без свідків там, на волі
Співати пісню цю, ридати.
Вона гамує біль і горе,
Хоч і сумна така вона.
Жебрачка, подруга одна,
Така ж, як я, сліпа, о зоре,
Співати пісню вчила ту;
Ридавши, в світі неозорім,
Виспівую її, веду —
До смерти вже. Моя Оксано!
Ридати ось вже перестану,
Мою ти пісню пам'ятай
І так її, як я, співай!
Вона ізменшить серця рану.
Настала красна вже весна,
Пташки співають, все проснулось,
Все засміялось — я одна
Святій весні не усміхнулась:
Вона лиш сльози принесла.
Тиняючись, я захворіла,
Ледь-ледь до хутора дійшла.
І там ти Божий світ узріла
На вбогім хуторі, цей світ.
О, скільки ж в Бога щастя й сили
Для наших сліз, для наших бід!
Твій перший крик... О, ні, не стану ..
Ні... Поцілуй мене, Оксано!
Я не умію розказати
Про святість тої благодаті,
Що тільки матері це дано,
Лиш вибраній душею знати —
Вершину щастя ту людського.
Яка ж нещасна, бідна, вбога
Безплідна жінка... Із тобою
Для мене щастя знов розквітло,
Я милувалася весною,
Любила знову квіття, світло,
Квітками знову я жила.
Із сходом сонця я вставала.
Ти на руках моїх ще спала.
Ніким небачена — я йшла
В ліс покрадьки. Знайшовши квітку,
Сідала поблизу з тобою.
Ти тихо спиш — і квітне квітка.
І я пишалася тобою
Перед розквітлим цвітом тим.
Схилюся інколи над ним,
Пелюстку відірву рожеву —
І тихо, тихо покладу
Тобі на личку... на виду...
Та й ізрошу тебе сльозами.
Була ти краща за той цвіт,
Рум’яніша, як ранній світ.
Такі творив дари ясні
У тобі, в квіттю Бог мені.
Т а... як тебе не забавляла,
Як я не гралася з тобою,
Яких пісень я не співала,
Все доля зла ішла за мною.
Я щастям не могла пишатись,
Не мала з ким я милуватись
Твоєю вродою, красою.
Ти слово “мамо” жебоніла
І слова кращого не вміла,
Як і тепер не знаєш ти.
Я не могла з тобою йти
Через село; я не стидалась —
Хай люди дивляться собі!
Любов’ю сором заміняла.
Являти береглась тобі
Як граються з собою діти,
Як втомлених батьків вони
Голублять — не давала зріти.
Та час ішов. Ти виростала,
І любо так було мені,
Як ти ходити починала.
Але ж судив Господь всі дні
Нести те горе, до могили —
За грішну молодість мою.
Світ меркне вже... О, Боже милий!
Я над могилою стою,
Дай мудрістю мені Твоєю
Узріти сонце золоте,
Прощавшись з грішною землею,
Поглянути на місце те,
Де я засну, засну навіки!
. . . . . . . . . . . . . .
І я осліпла. Сльози-ріки,
Ані гарячі молитви —
Ніщо Творця не ублагало,
І все, що душу звеселяло,
Мов камінь гробу пригнітив.
Що потім вже було — не знаю:
Сміялись люди злі, чи ні.
Як біди всі я спогадаю,
Мені лиш жаль, чом в юні дні
Не згас для мене світ цей Божий;
Тоді б не знала я нічого:
Ні долі, що солодка й гожа,
Але ж прудка, ні серця свого.
Тепер ще гірша, зловорожа
Мій біль роз’ятрює печаль.
Вродлива ж ти така, Оксано,
Я знаю це і давить жаль —
Твій сон недобрий, він зарано
Тобі приснився”.
Оксана
Чи ж бо він
Якесь нам лихо провіщає?
Сліпа

Для мене сон цей лютий страх,
Над лиха всі, для тебе — жах!
І ти загинеш від людей,
Як я пропала. Ти не знаєш,
Що ось між ними з усіх змій
Найгіршу стрінеш ти змію.
За нею підеш, мов заснула,
Покинеш матір ти свою,
Як я покинула, забула
Мою, вже прибрану, сім’ю.
Оксана

Та ж ти не знала, що так буде,
Що глумом злі зустрінуть люди,
Що він недобрий чоловік,
Що він покине. Мамо мила!
Таке мені ти говорила,
Аж страшно стало. Де ж це він,
Лихий мій батько? Ти казала,
Що я побачу тут його.
І скільки літ уже з тобою
Сиджу я тут — його нема,
Він не приїде, він покинув:
Тебе він, певно, не кохав.
То чом же ти його кохала?
Тікаймо геть з цього села —
Мені так лячно...
Сліпа
Ах, Оксано!
Куди втечемо від людей?
Де молодість твою сховаю?
А він приїде... і тоді,
Тоді спокійно я помру?
Сліпа замовкла з горя-смутку;
Оксана туги повна, мрій,
Голівку вгорнену у хустку
Поклала на коліна їй.
“Засни, Оксано! — Мій ти раю!
Я тихо пісню проспіваю,
Для тебе любий спів той мій,
Як браття брата продавали
В чужу далеку сторону”.
Леліяну на крилах сну
Пестила, ніжно цілувала,
Шептавши тихо їй псалом:
“Хай береже Пречиста Діва
Тебе від лиха, бур земних!
Хай сон твій сповнений утіх
Солодких буде, наче співи
Небесних янголів святих.
Хай не посміє спокуситель
В храм непорочности ввійти,
По терням встеленій путі
Хай зволить янгол-хоронитель
На лоно раю привести!
Нехай свята хоронить Діва
Тебе від зла, ворожих змов,
Хай найсвятіший свій покров
Пошле тобі Пречиста Діва,
Моє дитя, моя любов!”
Назавтра молода Оксана,
Мов осени імлистий ранок,
Із серцем, терзаним журбою,
В ногах у страдниці сліпої
Бліда, засмучена сиділа.
Сліпа ту ж пісню лебеділа,
Із тим же в серці неспокоєм!
Не швидко плинуть дні, не милий
Для них ясного сонця світ.
Прийшла весна, і запустілий
Двір оживився, все кипить
Життям веселим, як колись.
Приїхав дідич на дозвілля.
Обох їх страдниць розлучили:
Оксану в розкошах світлиць
Замкнули, а сліпу звеліли,
Приодягнувши, геть прогнати
З наказом гострим: не тинятись
Навколо панського двора.
Вона ж, небога, ще й раділа,
Що так все здійснилось, як мріла.
“Тепер, — так думала сліпа, —
Тепер Оксаночка моя
Знайшла вже захист від негоди,
У щасті житиме.. І йшла
З своєю піснею з села,
Благаючи небес Царицю
Доччине благо берегти.
. . . . . . . . . . . . . .
Сумна посеред красоти
Сидить Оксана у світлиці,
Уся в грезеті, оксамиті,
Не тішиться в дзеркальнім світлі
Своєю вродою, красою.
Минають дні, течуть рікою;
Мов панні, все їй подають,
Неначе скарбу бережуть.
Сам дідич ласощі їй носить,
Дарує перли, діяманти
І на колінах її просить
Не звати паном, ані татом.
. . . . . . . . . . . . . .
Навіщо все це? І ридала...
Весна... Співає соловейко,
Але ж не так, як це бувало
Співав давним-давно, раненько,
Коли малесенька Оксана,
Поки ще спало все село,
Курінчик ставила з бур’яну,
Щоб маму сонце не пекло,
Коли ходила умиватись
Вона над чистим джерелом,
Барвінком, рутою квітчатись
І ненавмисне мов стрічатись
Із чорночубим козаком.
Печальний вечір ніч змінила
Іще смутніша. Тяжко їй,
Вона сиділа й тужно мріла
Про вбогий вік дитячий свій.
І чує пісню за парканом,
Співає тихо, так тужливо
Знайомий голос:

“Текла річка в чистім полі,
Орли воду пили;
Росла дочка у матері,
Козаки любили.
Всі ходили, всі любили,
Всі сватати стали,
1 одного межи ними
Козака не стало.
Куди дівся, дивилися,
І ніхто не знає.
Поселився в темній хатці
За тихим Дунаєм”.

Оксана слухала, тремтіла,
Снувала мрію золоту.
“Він пам’ятає, — шепотіла, —
Він не покине сироту...”
За кожним звуком проминає
У серці туга їй важка,
Вона себе вже уявляє
В обіймах милих козака,
Уже за садом, за парканом,
Уже на полі... воля... рай...
. . . . . . . . . . . . . . . .
“Держи, держи! Лови, стріляй!
Прорвався хриплий голос пана,
І постріл полем пролунав.
“Убили! — крикнула Оксана, —
“Убили! Він мене кохав!
Кохав!!!” — і наче мертва впала.
То був не сон. Співав козак,
Сміливець гайдамацький так.
Оксана довго-довго ждала
Його — коханого свого,
І не діждалася його.
Вже голос той не повторився,
Надії в серце не вселив,
Він тільки снився, часто снився
І юний розум він морив
Гарячкою безплідних мрій.

“Птиці вільнії, сестриці,
Летіть, птиці, в край мій милий,
Де мій любий, чорнобривии,
І де мати край дороги!
Болять руки, болять ноги,
А я долю проклинаю,
З поля волі дожидаю.”

Співала бідна так Оксана
Сидівши взимку край вікна.
Неволя стерла цвіт рум’яний,
Сльозою вмилась біль ясна.
Так, може, тут же, — шепотіла, —
Збудилась матінка моя
Колись зимою... Я ж ... а я...
Дитя її... І заніміла.
Темніло поле, із туману
Зійшов кривавий місяць-князь;
З тремтінням глянула Оксана
І мовчки раптом ізнялась
Від непривітного вікна,
Злякавшися мари-світила.
. . . . . . . . . . . . . .
Завили пси, ловці сурмили
В мисливські роги біля брам,
Надворі з реготом юрмились...
Йде пан до страдниці, мов хам,
Безстидно п’яний...
Сліпа небога, і не знала
Недолі рідної дочки,
З поводарем чужим тинялась,
Ворожим світом ідучи.
Ходила в Київ і в Почаїв
Молитись Богові, святим,
Смиряти біль душі, за раєм
Ридавши втраченим своїм.
І повернулася зимою
В село страждання потайки,
Чимось недобрим серце нило,
Якісь таємні язики
Злу долю й горе їй ясили.
Зі страхом в серці і з журбою
Стежками знаними вона
Тихенько крадеться, нічної
Пори, як тиша навісна
Усе гнітила, як із дна
Небес глибоких місяць-з’ява
Блідий, покровом білим сяйва
Крив тіло грішниці землі.
І раптом обрій зайняли
Жахливі образи пожару.
Сліпа ж, нещасна, йде крізь світ,
Не бачивши ні зла, ні кари,
І добрела так до воріт
Покинутих весною. Боже!
Це що таке? І тріск, і гук,
І крик, і верески тривожні,
І жаром вдарило в лице.
Вона тремтить. Так близько ж це...
Враз чує голос... Боже мій!
Чий голос ти пізнала? Чий?
Пізнала... страшно... Це ж Оксана!
На місці тім, де стільки літ,
Горюючи, сиділи разом,
Вона, нещасна, тут сидить;
Ледь-ледь зодягнена, ледь дише...
І на руках, немов дитя,
Широкий ніж в крові колише.
І страшно так шепоче:
“Мовчи, дитя моє, мовчи,
Поки спечуться колачі;
Будем медом запивати,
Будем пана поминати.”
(Співає)

“А у пана два жупани
І третяя свита,
За це пана
Вранці рано
В діброві убито.
Ой, убили гайдамаки,
Жупани ділили:
Цьому жупан, тому жупан,
А третьому свита,
І зостався пан без свити,
В білий сніг заритий.
От так, гайдамаки!”
Сліпа

Оксано! Де ти?
Оксана
Ах, мовчи!
Хай сина я заколишу!
(Співає)

“Люлі, люлі, дитя моє,
В дрімучім лісу,
Ой, я тобі з поля волю,
Долю принесу.

Люлі, люлі, дитя моє,
В сирому бору,
А я піду погуляю,
Ягід наберу.

Люлі, люлі, дитя моє,
При битій дорозі,
Поламають люди руки
І білії нозі.

Люлі, люлі, дитя моє,
У труні дубовій,
Полиняють карі очі
І чорнії брови.

Засни, дитя, засни, дитя,
Засни ти навіки,
А я сама на базар піду,
У жида крови наточу
І тебе полічу”.

О... заснув! Тепер візьми.
У! який чорний... подивись!
Сліпа

Оксано! Де ти? Що з тобою?
Оксана
(прудко підходить до неї)

Кудою ж ходиш ти? Дивись,
Який бенкет веселий в пана!
Та не весілля йому п’яне,
Його я спати вже поклала:
Тебе ще тільки бракувало.
Я підпалила. Йдім у танець!
(Співає і поволі танцює)

“Гей, гей, не біда!
Сльози також вода,
Сльози гасять печаль,
А ЇЇ мені жаль,
Жаль печалі моєї,
Жаль подруги моєї
Туги чорної жаль”.

Моєї... Ні! Ах, ні! Інак....
Тож нині гарно, світло так,
А я, неначе б на поклонах.
(Співає і танцює)

“Посіяла лободу на біду,
А долина калиною поросла;
А у мене вродливиці
Змії-серги в ушах.
Через плечі висять
І сичать, і сичать.
Козак вірно любив,
Козак серги купив,
У могилі мати спала,
Я ж, на теє, ще й гуляла
По дорогах, і за мною,
І за мною все юрбою
По чотири, по три
Косарі, косарі
Бур’ян косять і співають”.
Сліпа

Оксано, бідна, ой, молися,
Молися Богу, ти співаєш
Усе пісень страшних таких!
Оксана

А ти сміятись, мамо, хочеш?
Ех, досить, мамо, стільки літ
Ти реготала, я сміялась, —
Поплачмо ж в ніч оцю хоч раз!
Сліпа

Дитя моє! Моя ти доню!
Опам’ятайся, гріх, Оксано!
Ти насміялася.
Оксана
Хто? Я?
Не насміялася! Дивись,
Дивися, як ламає крокви.
Гу!... гу!... гу!... Ха, ха, ха, ха!
Ходім в танок! Його ж нема!
Він не розлучить нас з тобою.
(Співає і танцює)

“По дорозі осока,
А в болоті груша,
Полюбила козака,
Запродала душу;
А козак
Так і сяк,
Не любив,
Задушив,
В сиру землю зарив.
У сирій темній хаті
При мені клалась спати
Відьма чорная.
І сміялася,
Обіймалася,
їла, гризла мене,
І погравшись вогнем,
Підпаливши — співала,
Танцювала, кричала:
Жар, жар, жар!
Понад яр
На пожар
Всі зліталися,
Любувалися
І сміялися:
 
Не лишилось ні кола.
Смоляная чорту свічка!
Через яр іде овечка.
Не ходи, козаче, в ліс,
Не ходи, Іваночку,
Втертою доріжкою,
Не носи даруночків
Змії, чорній гадині!
Чарівниця лютая
Зітре брови чорнії,
Спалить очі карії.”
Сліпа

Отямся, донечко Оксано,
Це все недобрії пісні;
Ходім в село: тут страшно стало!
Оксана

Ходімо ... Душно тут мені
Босоніж, наче на вогні,
Рожевим снігом я танцюю.
Ходім в село, переночуєм.
А хто нас пустить ніч прожити?
Тож люди нас бояться; в гущу
Лісну вовків підем пестити;
Тож брешуть про вовків, що злющі.
Вовки нас люблять, правда, так!
А ти казала, пам’ятаєш...
Ах, ні... не те... чекай... Не знаю!
Забула все я... Мій козак,
Мій кароокий... Я без краю
Його кохала — й він кохав,
І в темну нічку приходжав
В зелений сад, де я гуляла.
Ах, як там весело бувало!
Як він пестив, як цілував,
Які слова мені шептав!
Ти так мене не цілувала,
Як він, мій милий, дорогий,
Мій найлюбіший, мій коханий!
. . . . . . . . . . . . . . . .
Ти говорила, він не злий;
А ось твій пан жорстокий, п’яний
Його ізбавив віку, вбив,
За те, що я його любила,
За те, що він мене любив.
В кайдани, злодій, закував.
Про це ще я не говорила
З тобою навіть... Він пропав...
Десь безвісти, як і пропала
Дівоча вся моя краса.
А чула ти про чудеса!
Він в гайдамаках отаманом
І він мені ось дав цей ніж.
То він приходив...
Сліпа
Ну, скоріш!
Веди мене!
Оксана
Куди вести,
В болото, в ліс? Чекай, пожди!
Я поведу тебе в село,
Де все бур'яном поросло,
Де замість хат — хрести, могили,
Де оселився друг мій милий
В сирій світлиці, самотою.
Сліпа

Ходім скоріше. Бог з тобою!
Перехрестися.
Оксана
Я хрестилась,
Я гірко плакала, молилась,
Та Бог відкинув ці хрести,
Мої сердечні молитви.
Відкинув, так... А знаєш ти?
Ні, ти забула, мамо мила;
Я ж пам’ятаю, ти учила
Мене маленьку кровцю ссати,
І “Отче наш” іще читати.
Сліпа

Оксано, Боже мій... Тож страх...
 
Оксана
Так, так
Я страшно говорю, та що ж?
Ти не боялася сидіти
Під тином, в ніч осінню, в дощ.
Просиділа так довгі літа,
Літ двадцять, — підем знов туди,
Співати будем я і ти,
Поки народ не прокидався.
Співати пісню, як збирався
Козак з ордою воювати,
І як покинув він дівчину,
І як він другу полюбив,
Тож так весело — як хтось кинув
В чужій далекій стороні
Листок любистку на вогні.
(Співає тихо)

“Пливи, пливи, човнику, за Дунай;
За Дунаєм погуляю молода
З козаками молодцями мертвими,
З козаками мертвецями.
Цур мені! Цур мені! Цур мені!”
Ходім скоріше. Ах, пожди!
Я загубила черевики!
А черевики ж дорогі,
І ноги так пекли мені ж,
Все ж їх не жаль, і босоніж
До гробу дійдем...
(Співає)

“Полетіла пташечка
Через поле в гай,
Уронила пір’ячко
На тихий Дунай.
Пливи, пливи, пір’ячко,
За водою, ген!...”
Я все мовчала, все мовчала,
А він шептав і цілував.
Намистом вабив. З дукачами,
Чом брати не веліла ти?
Тож ним ось можна б задушитись.
А знаєш що? Йдім до ріки
Купатись просто, і потонем
1 будем щуками в воді.
Пташкам — і їм у чистім полі
І воля й радісно літати;
Мені ж так весело в неволі
Дівочу молодість втрачати.
Невже ж то грішниця страшна я?
Отруту, може, я варю?
Ні, я не грішниця; ти знаєш,
Всьому я вірила, всьому!
Та, хто повірив моїй вірі?
Тепер не те. Летить, летить!
Ні, ти не вилетиш, проклятий!
Я задушу тебе! Держіте —
Червоний змій! Червоний змій!
Він розсипається ... Після ж ...
Га! га! га!”
І, мов живої помсти постать,
Вона з розвитою косою,
З ножем в руках, помчала з криком
І щезла з вереском в огні.
Враз крик пронизливий. Здригнулась
Сліпа і, тихо хрестячись,
“Амінь, амінь, амінь!” шепнула.
За криком знявся гук у вись,
Впав мур й гук дико заревів
І втих в байдужості долини,
Мов у холодних душ глибинах.
Вогонь, казившись, в небо бив;
Сліпа ж, німуючи, стояла
В диму і в куряві сніжній,
Вона Оксани дожидала
І “со святими упокой”
З тремтінням мимохіть шептала.
І вже своєї не діждавшись
Оксаночки, вона пішла
Із погорілого села,
Співаючи псалом свій завжди:
“Кого, ридаючи, прикличу
Печаль мою ділити й біль?
В чужім краю кому на стрічу
Я вийду з співом рідних піль?”
Богдан Кравців1962