|
На пам’ять 9 листопада 1843 року княжні Варварі Миколаївні Рєпніній ПрисвятаДуші, з небес благословенній Дано любить, терпіть, страждать. І дар приречений, надхнення, Дано сльозами поливать. Ви розумієте це слово!.. Для вас я радо відложив Життя буденного окови, Священодіяв я ізнову І сльози в згуки перелив. Ваш добрий ангел надлетів, Обвіяв крилами і снами, І тихограйними речами Про рай той мрії розбудив.
Застелено стіл на дванадцять гостей, Дванадцять фіялів на ньому стоїть, Та час утікає, Нікого немає, – Невже товариство Забуло зійтись? О, ні, не забуло, – всіх друзів зібрало Те слово обітне, що дали колись, – І «вічную пам’ять» вони проспівали, І справили тризну – і всі розійшлись. Дванадцять було їх; і вроду і силу Горнула їм юність. Вони уторік Найкращого друга віднесли в могилу І поминки другу в той день заложили, Аж поки не зійдуться з любим навік. О, скарбе любови! Пани-побратими, Храніть його свято на рідній землі: Приходьте щороку, як нині прийшли, Зіходьтеся довго й піснями новими Прославте свободу на рабській землі! Благословен твій трудний шлях, Пришельцю вбогий, невідомий! Ти, самим Господом ведомий, Огонь любови по серцях Розносив щедро без утоми. Благословен! Ти Божу волю Коротким віком освятив, В юдолі рабства радість волі Ти без промов оголосив. Коли брати – у братній крові, З’єднав любов’ю ти чужих; Свободу людям в братстві їх Ти показав; великим словом Ти світу мир благовістив; І в смертний час благословив; Свободи благо, – дух любови! Душе-вибранице, чому Ти на землі не забарилась? У цій тюрмі ти птахом билась, Але терпіла цю тюрму. З докором скорбними очима Ти поглядала на братів, Та бракувало Серафима У вічного царя царів – І біля трону Його в славі Стоїш у сонмі ти яснім І світ наш темний і лукавий Обводиш поглядом сумним. Я перед святістю твоєю З безмовним трепетом хилюсь; Молюся скорбною душею, Як перед ангелом, молюсь! Зійди, зішли святу годину! На бідну голову навій Хоч трохи світлих дум і мрій, Хоча на мить одну-єдину Засяй у темряві душі І хмари мислей супротивних І розжени і утиши. Правдиво тихими речами Мені повідай про своє Земнеє благо-житіє І дай орудувать серцями Людей бундючних і своїм, Уже отруєним і злим... Розкрий науку потаємну – Будити совість у катів І словом кротким і смиренним Добро лиш сіяти в житті. Да провіщаю гимн пророчий І долу правду низведу І напівзгашенії очі Зведу без страху в висоту. І в цю годину, повну муки, Пошли найближчих із людей. Зложити вихололі руки І безкористія єлей Пролити щиро із очей. Благословлю земну дорогу, Зустріну усмішкою смерть І з упованієм на Бога Ввійду, як ти, у Божу твердь. Благословен твій трудний шлях І твій спочин у Божім домі! В сім’ї убогій, невідомій Він ріс і долю сіромах Зазнав без рідних ще ізмалку, Ба і докори він зустрів Із-за насущного кавалка... Дитячий сон од хмурих днів Майнув, як голуб той од крука; І туга, чорная гадюка, Круг серця нишком обвилась, Жалом пожадливо вп’ялась І кров’ю юною впивалась... Душа ридала, розривалась, Жадала волі... дух палав, Гординя кровно скипалась... Він трепетав... він замирав Рука обурено стискалась... О, як би міг я у цю мить Та кулю земную схопить Зо всім гаддям її двоногим, Схопить і в безвісті жбурнуть Пекельно б реготала лють, Шалено, демонська, раділа б! І чорна мить спалахкотіла Вогненним світові судом. З ридань упав він в оніміння, Душа каралась чорним сном, Душа мертвіла, а кругом Земля, Господнє сотворіння, В зелених шатах і квітках, Весну стрічаючи, раділа – Душа яснішала, тепліла І пробудилась... У сльозах, Мов матір, землю він милує Цілує, тулиться грудьми... Він знову ангелом, що всує Злетів побути між людьми. «Туди на небо! Як там ясно, Як же просторо і прекрасно! Як вільно буде там мені!» – І від небес він у півсні Очей не може відірвати І любо так у глибині Йому душею потопати. У висоті одна-єдина, Неначе білая хустина, Прозора хмаронька пливе. «Скажи, хто, хмаронько, тебе Несе так високо, невпинно? І хто ти, що ти? І чому Так любо, мило ти прибралась? Чия ти вістка і кому?» – І ясна хмаронька розтала У сяйві сонця; виростає Перед очима темний гай «А де край світа, неба край, Кінець землі?..» І він, скорботний Зітхнув, як, може, не зітхав, Мов у душі своїй самотній Навік надію поховав. Надійся, вір, – це серця цвіт! Надія – Бог, а віра – світ. «Не погасай, моя ти зоре! Похмурі хмари розганяй. Зміцняй в біді мене і горі І шлях тернистий, шлях суворий Небесним променем осяй. Пошли душі твою святиню, Святим наітієм напій, Да провіщаю благостиню, Закон виконуючи твій!.. Надії він не поховав; Піднявся дух, як голуб горній, І хмари чорнії юдольні Небесним світлом осіяв. Пішов шукають він щастя-долі, Уже минув і гай і поле, Уже ховалося село... І раптом жаль чогось так стало, Сльозами очі щось налляло, На серце каменем лягло. Чогось нам жаль в минулім нашім, І рідний край – нам дорогий... Та, сіромаха, він не свій Ні тут, ні там: плянета наша, Чудовий світ наш, рай земний, У всіх краях йому чужий. Упав на шлях він і, небогий, Мов матір, землю цілував, Молитву Богу на дорогу, Утерши сльози, прочитав... І кроком вольним і твердим Пішов і слід пропав за ним. 3 порога рідної землі Пішов блукати сиротою. Які виплакував жалі! Якою платою страшною Знання для розуму придбав І чисте серце заховав! Пройти, не скаржучись на долю. Митарства трудної юдолі, Пронести пекло почуття, Збагнути в дійсності життя, Всі чорні списки прочитати, Всі беззаконнії діла – І заховати лет орла І серце горлиці не в тратить! Людина се... без крова жить... Людей пізнати – і любить! Уболіваючи над ними, Над нерозумними дітьми, І не блюзнуючи у тьмі, Як цар той розуму. Убогим, Із-за насущного твердого, Чванькому дурневі годить – І чути, думати і жить!.. Страшная драма і святая!.. І він без слова і одчаю, Її достойно відограв; Своїм життям він не повчав, Не хтів роман з нього творити – З пригод – історію цілу; І тьму привиджень розмаїтих І байронічную імлу Він не пускав; в братах не бачив «Юрби нікчемної» рабів; Чинів і влади не ганьбив, Як N, глашатай той обачний. І той, хто дума без кінця Про думи Канта, Галілея, Космополіта-мудреця, І, сам без серця, судією Встає на людськії серця, – Той лжепророк! Такі пророки Лиш слововержуть і верзуть!.. В життя вглядаючись глибоко – У сокровенну його суть, Він часто вдумливеє око, Сльозою зрошене, мабуть, Здіймав на ліпоту природи, «Яка тут лагода!» – шептав І рідну землю споминав; У Бога правди і свободи Для всього сущого просив, І тихо думкою слідив Давноминулеє народів, Минуле рідної землі, І гірко плакав... О, Святая! Свята батьківщино моя! Як поможу тобі в одчаї, – І ти закована, і я... Скажу тиранам Божу волю, – Не зрозуміють, не приймуть! І на твоїм широкім полі Камінням вісника поб’ють! Знесуть високії могили І понесуть їх словом зла! Тебе убили, розчавили І возхвалять заборонили Твої великії діла! О, Боже сильний і правдивий, В Твоїй руці – життя і смерть – Вдягни у славу свою твердь І сотвори святеє диво – Воскреснуть мертвим повели! Благослови возстать собором На подвиг новий і суворий – На чин іскуплення землі, Землі, повитої в неславу, Стократ политої криваво, Колись преславної землі! Мов хмари думи прояснились, І сльози капали, мов дощ... Блажен той на світі, щасти йому, доле, Хто з братом голодним готов розділить Останнюю крихту і злобного волю Законом Господнім спромігся смирить – Блажен і свободен!.. того ж, х то не оком, А серцем лиш бачить лукавства людей І тільки ридає, зітхає глибоко, – Того, Справедливий, позбав Ти очей! Твої гори, Твоє море, Всі дива природи Не іскуплять його горя, Не дадуть свободи. І він, в нестатках, у скорботах, Все бачив, чув усе і жив, Людей пізнавши, полюбив, І сумував над ними потай, Вони також його любили, Він їх братами називав; Найшов і друзів собі милих, Огнем душі причарував. Часом, за думами своїми, Мовчав між друзями... часом, Надхненним вставши віщуном, Речами мудрими, палкими Раптово друзів дивував І узи дружби межи ними, Благословляючи, скріпляв. Він говорив, що спільне благо Дано любовію купить, Що треба, сповнившись одваги, Стать за добро і зло убить. Казав, що дар великий з неба Велике свято битія Віддати батьківщині треба, Понести в браннії поля. І про кохання мовив друзям; Зо смутком тихо говорив – І замовкав... В нестерпній тузі Вставав з-за столу і ходив І гірко плакав. Суму свого, Невипадкового, важкого, Ні з ким, бездольний, не ділив. Брати з душі його любили, Мов кревний, був для них близьким, Та завжди сум незрозумілий Носив у серці побратим, І в їх сім’ї вогненним словом Він вибухав. Та на балях, Коли при тисячних огнях Мигтіли плечі мармурові, За чимось тяжко він зідхав І хмурним помислом витав У ріднім краю, ріднім раї, Там, де ніхто його не ждав, Про нього й словом не згадав, Про його долю не спитає. І думав він: «на що я тут? І що почну я межи ними? Танки, пісні вони ведуть, Вони – свої межи своїми І рівня – всі вони собі, А я?..» І тихо він виходить, Іде додому у журбі, – Звідсіль і оком не проводять, Там і душа не привіта. Сумне, гірке – життя самотнє?.. І світло святне Великоднє Стократним сумом огорта. І в’яне він, в’яне, як в полі билина, Сумує-нудьгує, клене чужину... Яка ж то це туга і звідки, невпинна, Запала у серце, в саму глибину? «О, доле злощасна! На що занехав я Невиннеє щастя і край свій і дім? На що я тинявся, що в світі придбав я? Утіху тих пізнань?.. Проклятіє їм! Вони мені, черви, мій дух поточили, З моїм тихим щастям мене розлучили! Кому я свій сум і любов розкажу? Кому рани серця в сльозах покаж у? Нема мені пари, я – злидень між ними, Я – бідний поденник, простий робітник! Щ о дав би я вірній казками своїми? Любов... О, любови для неї на вік, На вік, на три віки, на вічність би стало! Я в серці своєму б її заховав. О, як би я ніжно, як ніжно кохав!» І сльози краплисті, як іскри, низались, Котились по лицях і їли, як їдь, – І сохли, гарячі. «О, дайте спочить, Розбийте цей череп, ці груди розкрийте: Там чорні гадюки, – свободу їм дайте! О, дайте навік мені очі закрить!» На чужині у самоті Карався бідний сиротою І ждав останнього спокою. Юначі мрії золоті – Служити батьківському краю – Весняним цвітом одцвітають! Було так порожньо в житті, Що за могилу воно стало; Приязні друзів було мало, Вона лиш літепла була, – Небесних світла і тепла, – Душа окрилена жадала, – Того кохання, що горить В дівочім серці голубинім, Де б міг він радісно спинить Свій лет превиспренній, орлиний, І злити чистії вогні В пожар любови двоєдиний; Кого сховав би у ясній Чуття і розуму світлиці, Як безборонну голубицю, В добі хранив би напасній, Кому упав би у жаданні На юні перса дорогі, Щоб, завмираючи в риданні, На лоні раю життєдайнім Спочить хоч трохи від жаги, В очах втопившися очами, В них душу й розум утопить, І серце в серці розтопить І потонути у нестямі... Та не було кого любить, Та доля пари не судила! А серце плакало і нило І завмирало в самоті. Тужливі мрії молоді Щоб у майбутнім прозрівали, І небеса у висоті Ласкавим усміхом вітали. Як чиста свічка воскова, Він таяв тихо, мовчазливо, І хмурі очі укривав Йому туман. Сором’язливо На нього глянувши часом, Красуня потай хвилювалась І потай гарним юнаком Ще довго потім любувалась. І часто в’янули-тужили За ним дівочії серця, Та тайна воля, вища сила Крем’яний шлях йому судила Пройти самотньо до кінця. Ослаб зовсім, згасали очі, У грудях нило... За хрестом Чорнів поріг у вічні ночі І пустка хмурилась кругом. Лежить і встати вже не може, І білий світ йому стемнів. Порада журная братів Безсилий дух його тривожить. По черзі друзі ночували У свого друга, і щодня У нього ввечері збиралась Його добірная рідня. Ось поприходили востаннє – І всіх досвітняя пора Застала їх біля одра. Вже сон позморював їх ранній, Сумнії голови хилив, Т а він їх раптом оживив – Почав – і полум’ям бувалим Слова речей його взялись; І друзі друга потішали, Що вже за тиждень за якийсь Він заспіває, як колись. «Вже співом вам не заговорю Про славу рідної землі. Складіте ви псалом суворий Про люд озлоблений у злі І світлим гимном пом’яніте Предтечу друга свойого. І за гріхи... гріхи його Усердно Богу помолітесь... І «со святими» по мені Ви заспівайте при труні!» Брати навколо поставали, Як діти плакали-ридали... Він їх лишав... Ось напослід Зітхнув – і вигаса людина. Пророка втратив білий світ, А слава – вибраного сина. У смутку друзі понесли Труну дубовую до храму; Землі з риданням оддали Останки друга, і сльозами Щирозелений, молодий Вінок лавровий окропляли І на могилу покладали, І помолилися на ній, І «со святими» заспівали. В трапезі за круглим, за братським столом Увечері друзі сиділи кругом, У смутку і тиші дванадцять сиділо! Їх серце одною журбою боліло. Тужливая тризна, тужливі брати!.. Ах, тризну такую відправив і ти. Допоки житимуть, поклали Свій стіл у день той накривать, Щоб свого друга поминать І пам’ятати його стало. І кожний рік вони збирались В той день усі в один гурток. Вже бракувало багатьох, Місця щороку порожніли, Брати все більше сиротіли, І ось один вже кілька літ В порожню хату на обід Похмурий старець приїжджає; Журбу і радість юних літ Самотньо, скорбно споминає. Сидить годинами без слів І піджидає – хоч одного б Йому побачити з братів! – І, не діждавшися нікого, Відходить мовчки... – й цього дня, Туди, де стіл стоїть прибраний, Тихенько двері відчиня І входить, схилений роками, Забутий ними... Сумно він Обводить стіл погаслим зором І з дружнім кидає докором: «Отак, недвиги, неживі, Закон свій братський поважають! Ось і сьогодні не прийшли, Мов десь водою запливли!» – І сльози мовчки витирає, Ховає братськую любов... «Хоча б один тобі прийшов!» Сидить старий і дожидає, Уже пройшло години три, Йому пора уже іти; Старий встає. «Так, одцурались! Візьми та випий це вино», – Сказав слузі він: «все-одно, Не можу я; пройшло, розпалось... Та поминай його за нас, Мені вертатися вже час!» І сльози знову показались... Слуга вино ніяко випив. «Дай капелюх... Які ж мене Обсіли лінощі!» – і вийшов. І рік минув, як все мине, – Застелено стіл на дванадцять гостей, Дванадцять фіялів на ньому стоїть. Та день утікає, Нікого немає, – Навіки, навіки забуто за них!
|