1Над світом знов завила хуга люта. Над Шушенським ні місяця, ні зір. Із краю в край, морозами окутий, На безліч верст розкинувся Сибір. Іще не у приміщеннях істпарта, Де дати в пам’яті перебирай, А тільки намальованим на картах Ти найдеш дальній Мінусінський край. Ще тяжким кроком пройдуть роки горя До мокрого світання в Октябрі, Й гармати ті, що будуть на «Аврорі», Залізною рудою ще – в горі. Од сяйва свічки тіні – мов зелені, У вікна б’ють крилами хуги злі. Але лиш тут, де творить рідний Ленін, У Шушенськім, проходить вісь землі... Вже пізня ніч, і важчають повіки, А він все пише в бігові хвилин, Крізь хуги дев’ятнадцятого віку, Двадцятий вік, тебе розгледів він. Він знає, в чім Росії слава й сила, Її майбутнє бачить він давно. Нехай іще не висохло чорнило, Але словам безсмертя вже дано. Ледь видно хату в сніговому вирі, Але на склі узор – немов із зір, І тут вся географія Сибіру Од океану до Уральських гір. Ось даль степів і срібних, і широких, Ось у тайзі стежки засипав сніг, І гір хребти, і, як оленів роги, Заплутані у листі, гирла рік... І на столі не сторінки біліють, А той же сніг Росії в сяйві зір, Губерні всі, де не для слів, а дії Він врахував і той одноосібний двір, З похилим тином в сніговім сувої, Де годувальника сім’я На цвинтар провела з журбою, Й за тижнів три зродився я. Бліда й слаба од горя мати Гада про мене. Ніч – як жах. І сумно, сумно, сумно в хаті, І плаче вітер по кутках... А в сінях тиша... В тьму безкрилу Неначе дивиться вона. Де дошку витягли з настилу, Земля промерзла, мов до дна. По дошці цій ступав мій прадід В весілля день, як в даль ясну, Її стесали у ограді В день смерті батька на труну... Та все – і горе – вклав він у таблиці. Ще на столі огонь свічі не згас, І за вікном у тьмі негода злиться, Сумну Росію бачить він в цей час. Вузькі й круті провулочки Казані, Бібліотеки давньої Москви, І Петербург простер гранітні длані Там, де краса закована Неви. Дзвінки умовлені – і він в квартирі З годинником на вицвілій стіні, Де час ланцем іржавим тягне гирі, Ковтаючи секунди в тишині. Застава Невська... Збив він опівночі З путі шпиків, що стежили за ним, І знову він в гуртку своїм робочім У очі учням дивиться своїм. Вони не зрадять у борні за мрії, Од їх очей стає крилатим час, В них світиться життя твоє, Росіє, Твоє майбутнє, робітничий клас! 2Яка світань! І срібно як навколо, І як залита сріблом цим земля! Хребти Саянські сяють ясночоло, Їх навіть видно в Шушенськім здаля. Сніг на катку хвилястий і горбатий, Рябіє гір в очах срібляна гать, І, як гвинтівки, знявши вверх лопати, Хлоп’ята поруч Леніна стоять. Одним повітрям дишуть їх легені, Один у них лишають ноги слід, Хоч, може, вперше світле ім’я «Ленін» Вони почують в дальніх бурях літ. Хто ж із хлоп’ят не схоче першим бути, Коли од снігу срібний, як блакить, Сміється він, на зло морозам лютим, І сніг з лопат іще хутчіш летить. І Русь лежить безмежжям океана Під безконечним майвом небошат... І хай це шушенські чи костромчани, Та схожа доля скрізь у всіх хлоп’ят. І тут, і там вона, іще сліпая, Веде од батька у життя моря... Десятилітнім хлопчиком Чапаєв На побігеньках в чайній, в крамаря. Легка в Уржумі майорить пороша, Ліси й ліси, як і ліси в житті... Приютський хлопчик, Костриков Серьожа, – Що може знать він на своїй путі? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Будьоннівські кіннотники відважні, Чапаєвці ще сплять у пелюшках, Їх не злічити, як піску в морях... Де од зайців сліди у хащах сонних І сходить сонце в майво снігове, В хатині тій, що у заметах тоне, На світі хлопчик перший день живе. З ним поруч мати. Сон їй давить очі... До правди тої бідній не дійти, Що народитись в нас глухої ночі Тепер не страшно і для сироти. Під вікнами твердіє сніг вчорашній. Не зводить мати скорбного чола. Тобі за сина не було б так страшно, Якби ти знать про Леніна могла. 3Все той же в тій, де він зростав, квартирі Годинник б’є. Зелені стали гирі. Щоб ні на мить од часу не відстати Крізь тьму ночей і наших днів блакить, Все роблять кола стрілки циферблату, І в даль земля орбітою летить. О стрілки ці, що в спеку і морози З дитинства йшли до нашої весни, Години війн і революцій грози Секундами одміряли вони. І на швидкім холоднім Єнісеї, Ще не в обжитім, юному краю, В хатині цій, у вічності музеї, Я край стола робочого стою. Тут Ленін жив, за цим столом яснився. Я для життя ще тільки народився, А він уже рішав судьбу мою. Пройшло дитинство. Наш народ залізно Повстав на тьму в години Октября, – І не подвір’я – маю я Вітчизну, Поля і ріки, гори і моря. І честь, і славу рідного народу Я лід червоним прапором прийняв, Пілотку, що злиняла у походах, Я з голови ще за дверима зняв. Я по підлозі тихо так ступаю, В хатині цій, як в храмі, я ходжу, І тишина пливе у ній святая, Немов безсмертям, нею я дишу.
|