1


Над світом знов завила хуга люта.
Над Шушенським ні місяця, ні зір.
Із краю в край, морозами окутий,
На безліч верст розкинувся Сибір.

Іще не у приміщеннях істпарта,
Де дати в пам’яті перебирай,
А тільки намальованим на картах
Ти найдеш дальній Мінусінський край.

Ще тяжким кроком пройдуть роки горя
До мокрого світання в Октябрі,
Й гармати ті, що будуть на «Аврорі»,
Залізною рудою ще – в горі.

Од сяйва свічки тіні – мов зелені,
У вікна б’ють крилами хуги злі.
Але лиш тут, де творить рідний Ленін,
У Шушенськім, проходить вісь землі...

Вже пізня ніч, і важчають повіки,
А він все пише в бігові хвилин,
Крізь хуги дев’ятнадцятого віку,
Двадцятий вік, тебе розгледів він.

Він знає, в чім Росії слава й сила,
Її майбутнє бачить він давно.
Нехай іще не висохло чорнило,
Але словам безсмертя вже дано.

Ледь видно хату в сніговому вирі,
Але на склі узор – немов із зір,
І тут вся географія Сибіру
Од океану до Уральських гір.

Ось даль степів і срібних, і широких,
Ось у тайзі стежки засипав сніг,
І гір хребти, і, як оленів роги,
Заплутані у листі, гирла рік...

І на столі не сторінки біліють,
А той же сніг Росії в сяйві зір,
Губерні всі, де не для слів, а дії
Він врахував і той одноосібний двір,

З похилим тином в сніговім сувої,
Де годувальника сім’я
На цвинтар провела з журбою,
Й за тижнів три зродився я.

Бліда й слаба од горя мати
Гада про мене. Ніч – як жах.
І сумно, сумно, сумно в хаті,
І плаче вітер по кутках...

А в сінях тиша... В тьму безкрилу
Неначе дивиться вона.
Де дошку витягли з настилу,
Земля промерзла, мов до дна.

По дошці цій ступав мій прадід
В весілля день, як в даль ясну,
Її стесали у ограді
В день смерті батька на труну...

Та все – і горе – вклав він у таблиці.
Ще на столі огонь свічі не згас,
І за вікном у тьмі негода злиться,
Сумну Росію бачить він в цей час.

Вузькі й круті провулочки Казані,
Бібліотеки давньої Москви,
І Петербург простер гранітні длані
Там, де краса закована Неви.

Дзвінки умовлені – і він в квартирі
З годинником на вицвілій стіні,
Де час ланцем іржавим тягне гирі,
Ковтаючи секунди в тишині.

Застава Невська... Збив він опівночі
З путі шпиків, що стежили за ним,
І знову він в гуртку своїм робочім
У очі учням дивиться своїм.

Вони не зрадять у борні за мрії,
Од їх очей стає крилатим час,
В них світиться життя твоє, Росіє,
Твоє майбутнє, робітничий клас!

2


Яка світань! І срібно як навколо,
І як залита сріблом цим земля!
Хребти Саянські сяють ясночоло,
Їх навіть видно в Шушенськім здаля.

Сніг на катку хвилястий і горбатий,
Рябіє гір в очах срібляна гать,
І, як гвинтівки, знявши вверх лопати,
Хлоп’ята поруч Леніна стоять.

Одним повітрям дишуть їх легені,
Один у них лишають ноги слід,
Хоч, може, вперше світле ім’я «Ленін»
Вони почують в дальніх бурях літ.

Хто ж із хлоп’ят не схоче першим бути,
Коли од снігу срібний, як блакить,
Сміється він, на зло морозам лютим,
І сніг з лопат іще хутчіш летить.

І Русь лежить безмежжям океана
Під безконечним майвом небошат...
І хай це шушенські чи костромчани,
Та схожа доля скрізь у всіх хлоп’ят.

І тут, і там вона, іще сліпая,
Веде од батька у життя моря...
Десятилітнім хлопчиком Чапаєв
На побігеньках в чайній, в крамаря.

Легка в Уржумі майорить пороша,
Ліси й ліси, як і ліси в житті...
Приютський хлопчик, Костриков Серьожа, –
Що може знать він на своїй путі?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Будьоннівські кіннотники відважні,
Чапаєвці ще сплять у пелюшках,
Їх не злічити, як піску в морях...

Де од зайців сліди у хащах сонних
І сходить сонце в майво снігове,
В хатині тій, що у заметах тоне,
На світі хлопчик перший день живе.

З ним поруч мати. Сон їй давить очі...
До правди тої бідній не дійти,
Що народитись в нас глухої ночі
Тепер не страшно і для сироти.

Під вікнами твердіє сніг вчорашній.
Не зводить мати скорбного чола.
Тобі за сина не було б так страшно,
Якби ти знать про Леніна могла.

3


Все той же в тій, де він зростав, квартирі
Годинник б’є. Зелені стали гирі.

Щоб ні на мить од часу не відстати
Крізь тьму ночей і наших днів блакить,
Все роблять кола стрілки циферблату,
І в даль земля орбітою летить.

О стрілки ці, що в спеку і морози
З дитинства йшли до нашої весни,
Години війн і революцій грози
Секундами одміряли вони.

І на швидкім холоднім Єнісеї,
Ще не в обжитім, юному краю,
В хатині цій, у вічності музеї,
Я край стола робочого стою.
Тут Ленін жив, за цим столом яснився.
Я для життя ще тільки народився,
А він уже рішав судьбу мою.

Пройшло дитинство. Наш народ залізно
Повстав на тьму в години Октября, –
І не подвір’я – маю я Вітчизну,
Поля і ріки, гори і моря.

І честь, і славу рідного народу
Я лід червоним прапором прийняв,
Пілотку, що злиняла у походах,
Я з голови ще за дверима зняв.

Я по підлозі тихо так ступаю,
В хатині цій, як в храмі, я ходжу,
І тишина пливе у ній святая,
Немов безсмертям, нею я дишу.
Володимир Сосюра?