|
І знов крізь парості модрини Відчую знак: З полів забутих гірко зрине Полин і мак. Переродившись у билину В видінні сну, Розквіту правду швидкоплинну Я – осягну. Бо цвіт мій – то душа народна, Душа земна, Зі мною в пеклі бути згодна, Й навік дана. Та не дано з чужої долі Чужих надбань, Сліз інших, іншої неволі І сподівань. Палкого маку я красою Зайдусь довкіль, Край лісу чистою росою Вгамую біль. Я знаю – в серце сніг не хлине На чужині, Поки моє стебло полинне Гірчить пісні.
|