|
З орави голубиної Не птахи – пішоходи. Раби нужди невпинної І хмурої погоди. Каліки, низом ходжені, Ліловим пір’ям дуті. Із голодом узгоджені Польоти їх забуті. Та мить ривка тривожного У небо всіх здіймає, Де ясність є для кожного, А хліба геть немає. Той злет, як тріск матерії У натягу до часу, І гострих крил містерії, Що вись порвали зразу. Серпанками прозорими У присмерку палітру За ними мчить між зорями Тремтливий подих вітру.
|