1Нехай незграбно, вряди-годи, Рядки застругані були, Хай, мов нетесані колоди, Обв’язкою вірша лягли, – Моїх зимівель тепла хата – У землю вгрузлий небосяг, Добра обновками багата Зі сховку глибоко в снігах. Там не чужим ясніє сяйвом – Своєї печі жар не стлів, Де заборон безпуттям зайвим Не стримати багаття слів. 2Я, ти, та й кожен, мов наснагу, На серці пісню береже. І жде життя крізь жадну спрагу, Коли звільниться пісня вже. Вона не змовкла на поталу Виттю безумних завірюх І струнний дзвін між дзвін металу Так само чистий сіє звук. З чийого гульбища похмілля? Яким отруєна питвом? Тайком підземне новосілля Чатує змученим єством. То може, щоб у пору пізню Ганьби уникнути й біди, І не питати вже про пісню, Забувши про її сліди. 3Багато літ я бив каміння Не гнівним ямбом, а кайлом. Надбав з ганьби злочинця вміння Міцніти правди торжеством. Хай не душі завіти в лірі, А тіла тлінного снагу Таю в нетопленій квартирі На скрижанілому снігу. Де над моїм безсмертним тілом, Що загортає в тьму зима – Плач завірюхи в платті білім, Яка вже вижила з ума. У шалі плакальниці в стужу, Бач, завірюсі невтямки, Що тут хоронять перше душу, Замкнувши тіло під замки. Та, здавна маючи за друга, В мені не бачить мертвеця, Все виє в танці – завірюха, Танцює й виє без кінця. 4Чи не квіткам, очам Анюти, Й камінню цілий міх казок Я в добрий час зумів утнути «Четьї Мінеї» на зразок? Та все, що шепотів старанно Для скал, дерев і для ріки, Все, що співзвучно й бездоганно На мові гір зійшло в рядки, – Псалми, елегії, балади, Що склав для них я на віку, Немислимо переспівати На мову звичну нам, людську. Збагнути треба цю задачу Не в милозвучному слівці – Здригався щоб папір від плачу В чиїйсь натрудженій руці. А всі любителі просвіти, Квіткових рим відклавши звіт, Зуміли врешті-решт узріти І лопуха зелений світ. Щоб стид пройняв за слів неволю Й від жаху кожен холодів В російській казці, повній болю, Серед безпам’ятних льодів. 5Весни відлуння трепетало, Між скал з ріки гриміла мла, Невміло з поспіху й невдало В ліску конвалія цвіла. Хоч віщували дні негоду Й нечастий промінь в пору цю Сліпучим щастям мав нагоду Проблиснути з-за хмар свинцю. В тих промінців надію світлу Вп’ялась конвалія сліпцем, Готова з ними в мить розквітлу На вітрі згинути живцем. Жагу листків в весни виставу З поклоном сонечку несла, Не мала й помислу про славу, Лиш слово вольне берегла. 6Де ж пісня? За яку провину Їй, не жалкуючи трудів, Слова змітали в хуртовину, Вкривали брилами льодів? Хоч пісня все ж не замовкала. З чийогось болю й самоти Натхненно мужності шукала, Щоб честь у муках зберегти. Звучить вона в єдинім хорі Звірів, рослин, на хмар межі. Вторить їй в Беринговім морі Стихія в грізному вірші. І на вітрах скриплять ворота Розкутих словом городів, І пісня видихне з болота І добереться до садів. Хай чоботи в грязюці й глині, Іде, без слави й нагород. І рот її в лісній малині, В гримасі судороги рот. Вона, пилюкою рудою Покрита з ніг до голови, Стоїть тайговою бідою Перед заставами Москви. Вона таке в казках ославить, Так заспіває з-під пера, Що не збагне професор навіть, Як донести до школяра. Їй не потрібно хрестоматій, А тільки вуха і серця Між тьмяних блисків у кімнаті З огню тремтячого скіпця. Щоб рукописними рядками Відкрити суть жахних речей І вірш не міряти крапками – До світу не склепить очей.
|