|
Всю ніч мої портрети Змальовує ріка, Де блідне в хвилі злети Тінь місяця близька. Ріка тече, струмиться Без слави і слідів, Диплому живописця Не має й поготів. Роздався комір шуби, Напнутої сяк-так, І кривить усміх губи Від розсипу табак. Лице ж – льодів блідіше У звичнім забутті. І сяйво зір рідніше, Ніж родичі в житті. Яким небесним глибом Володає душа. Де самолюбства схлипам І місце, і межа? Його на друзки ниці Топтала неспроста Між мук буття в’язниці Безжалісна п’ята. Та збита з марень марних Життям – душа моя – В рядках цих незугарних, Які виводив я. Тривожних дум напливи, І туги дикий жах, І птаства піснеспіви Змішалися в віршах, Де шестерінки-рими Слів валом замашним До сонця мчать незримо Й наввипередки з ним. Важезний рух по осі Боліт, вершин, морів, Землі – чийого й досі Прощення не узрів. Із пам’яті туману Дістану мрії й сни, Мов хто чужий, розгляну Свій вік зі сторони. Броджу, й нема границі Землі з нічної мли. На ній ні я, ні птиці Спокою не знайшли. Й мені залітний рябчик Приємніший від тих Письменників і стряпчих, І, найстрашніше – книг. Тож землю цю сувору Зійшовши сто разів, Не виросту з убору Дитячих ще часів. І тільки в цьому діло, В безсоння дивнім сні, Немає більш уділу І спокою мені. Лиш формою недугу Той сон вважати слід? Скоріше, гартом духу Ще с юних давніх літ. Приклади, пулі, пліті, Всі кулаки чужі – Що перед ними в світі Наївні ці вірші?
|