|
Я – сон чужий із животінням кволим, Чийсь вік, прожитий поспіхом, і жах. Знеміг його я видихати болем В моїх неясних, плутаних віршах. Хай у нутрі, за гіпсом тої маски Рух рис тамує вже застиглий вид, Обличчя з рис природної окраски, Окраски мрії, зведеної в стид. Плачі, зітхання, скарги до знемоги, Свого так мало бачимо ми в них, Хоч то – дари щасливої епохи, Чаклунство віку в ракурсах сумних. А що ж ми залишаємо потомству, Щоб діти сприйняли нас до пуття? Брехні розгул на зміну віроломству Й нікчемно-боязке життя-буття. Я не скажу, не виллю тайну в слово, Не оголю закритого лиця, Котре, повірте, зовсім випадково Не стало ликом – ликом мертвеця.
|