|
Йде людське все – мимо, мимо, В давнину календаря. Тут єдине, неділиме – Спів пташиний і зоря. Грітий гострий запах м’яти, Шерех дальньої ріки. Мить відради, біль утрати Рівноцінні на віки. Вітер теплий приголубить, Сльози з щік зітре мені, І метелик-самогубець В костровім згорить огні.
|