|
Безцінна мить в життя марнотах, Де збуджений до болю слух, Коли ледь чутний вітру подих І то захопить раптом дух. Чи ж тим на зріст я мав відвагу, Щоб силою плечей своїх Обвали надважкого даху Тримати й витримати зміг. Цей страхітливий звід навісом, Що наді мною затяжів, Не втримати кріпильним лісом Хоч і найкращого з віршів. Лякливих рим сповзання скуте У тріскоті на зламі строф Усе ж слабким сигналом буде Невідворотних катастроф. Хтось ледь брову здійняти встигне І добереться до нори, Як важко вниз покрівля двигне В страшному віддиху гори. Моєю посланий судьбою Під хрускоти кісток сигнал Його притисне до забою, Щоб уцілів від гніву скал. І в кам’яній тій заметілі, Порід біліший крейдяних, Мої відчує мрії й цілі В нездатності звершити їх. Й тоді додасть рядкам наснаги, Які вважав лиш міражем, Недільним дріб’язком розваги, А не спасительним віршем.
|