|
Ні, не каменотеса сили, А майстра точений різець Перетворив скалисті схили У храму зодчого взірець. Що звати долею таланту, Як завузька стезя й тропа, Коли земля, як Іоланта, Сама не знає, що сліпа, До ніг йому, до ніг поету, Що з сили вибився в путі, Сипнула квітами з бескету, Та барви вибрала не ті. Тут кожен має в розмаїтті Сюжетів вітряний сувій, І сонця тінь по білім світі Півроку плине в захід свій. Календаря відлига давня Землі не знана ще, проте Пургою на початку травня Усяку пісню замете. Тож і приходиться шукати Запасу горя в дальню путь, Щоб тут без компаса никати, Щоб жити хоч би як-небудь. І де йому знайти розплати? Чим жив, що думав він без сил? І друзі ж бо не винуваті, Що не піднімуться з могил. А двері в пекло, в рай тим паче, Відкриють лиш його ключі. Він по системі Брайля наче Папір виколює вночі. І, піддаючи розшифровці Тьму ніччю зболених словес, Шукає крюк, щоб на вірьовці Злетіти ближче до небес. О, як хотів би він ті муки, Чоло схиливши в сивині, Віддати – тільки прямо в руки Жорстокій рідній стороні. Бо вірив в мить тепла живого – Не випустить отчизна з рук Його зізнання лісового В димах нещадних завірюх.
|