|
Злились у хмаровиння хвилі І, вивернувши світ наспід, У рваних блискавок засиллі Розламується небозвід. Мов по корчаги жовтій глині Товчуться грому кулаки, Вода між пнів несеться в піні, Стікає стрімко в рівчаки. Гроза збиває пліттю тіло Рябої, мов змія, ріки, Хоч обережно так, уміло Розкриє цвіту пелюстки. Все, що твердим було, напевне, Стече за мить одну з-під ніг, І все земне таке непевне, Нема стежок, нема доріг. Лиш перехожий кущ ліловий Крізь тин просуне віть хитку, І спинить за плече, й без слова Зачне розмову шелестку. Та коло хвіртки дому швидко Грози минуться міражі, Коли я, змоклий сам до нитки, Дістану з пазухи вірші. Гніздо віршів грозою збито, І ледь живі пташата ці Пищать, пізнавши диво світу, Його початки і кінці.
|