|
Сяйнув промінчик на стіну По зсунутих портьєрах, Мов сонце нишпорить зі сну Забутий ключ у дверях. І вітер двері розчахне, І в сни війне мрійливі Всіх нот безладдя затяжне У птаства переливі. Вже й півень пісеньку свою Вигукує з-за тину, Неначе дяк ектенію У плині літ невпинну. І крізь його «кукуріку», Арпеджіо і трелі Туманну бачу я ріку, Хоч і лежу в постелі. Там хвиля виманить мене З одежі сну жаркої, Звабливим холодом лине В покірному спокої. Напівдрімотну маєту Ще в змозі ніч явити. І я купатись не піду, Щоб не зустрілися в саду Нічні страшні сновиди. Лиш вітер кинувся ривком Під брязкоти посуди, Уже пронісся над ставком Висвистує повсюди. Ятрить води глибинний сон, Мов нот струмки в роялі, Відкривши ранішній сезон В моїй концертній залі. І враз у ночі на часах У дивну пору літню Тебе я бачу в небесах, Немов зорю досвітню. З балкона клен у ясний світ Захмареної тиші До тебе сонні лапи віт Вихитує в узвишші. І сяєш у промінні ти, В стрімкій оправі неба. Не сміє клен із висоти Торкнутися до тебе. Всю силу ревнощів моїх Тебе до вітру з кленом Залий з висот своїх ясних Осяянням блаженним. Хай вітер одіж рве твою З мотузки коло дому, Й нам у весільному раю Сипне зі стель солому.
|