|
З літами все беззастережніше Крізь суджень смуту самотинну Гіркота краплями без меж уже У вічність повниться єдину Затихне гамір тарабарщини З догідливих думок осади, І ми повернемося з панщини На Божі пристрасті вказати. Ми вік містерією змірили, Наповнивши притихлі зали, Бо тим були, у що ми вірили І тим, що чесно зображали. І шепіт наш, стократ підсилений, Підхоплений сердець луною, На глядача, мов клич окрилений, Нахлине хвилею сумною. Йому північну нашу сторону Укаже компас при нагоді, Де нас розкльовували ворони, Добравшись до живої плоті. І як сприймати в тій фантазії Буття, невинно убієнне, Щоб не знайти в геномах Азії Жахіть пекельної геєни. Ми зберегли тіла нетлінними В літах застиглою юрбою, Розп’яті, пропадали тінями І воскресали знов до бою. Північним сяєвом помічені Скалистим тюрмам на поталу, Світили ми для всіх на відстані Немов з якого п’єдесталу. Ми тут за модами не гналися – До мук вдягали робу звичну, Та й первородством не мінялися На рабську юшку чечевичну. Стезями прогнані голгофськими, Зіп’явши дум тягар на плечі, Йдемо завулками московськими, Не знати, учні чи предтечі.
|