|
Дерева спалахами свічки В тайги глушні. Жаріють гір вершки, мов з пічки На черіні. Туди й мені огненні віхи Вказали путь Крізь перешкоди не для втіхи Й туману муть. Мій шлях, що черв’яком ятриться, Пройду колись З бездонь біблійної криниці В небесну вись. І недалека ще рівнина У хмар вінці Журливо визирне й ревниво На міфи ці. І здасться їй, що дуже скоро Настане час – Завалами поглинуть гори Померлих нас. Та все ж не щезне марним слідом В століть імлі Нескорена зимою й літом Душа землі. Рівнини маячіння нижні – Не прийме світ. Ми не сильніші, ніж колишні За сотні літ.
|