|
Хлопчак невдало вдарив м’яч, І в купіль той попав, хоч плач. Схопити думав на льоту, Та нетерплячу руку ту, Що в купіль сунув за м’ячем, Затисло ангела плечем. Різьба довершена й тонка – В капкані ангельськім рука. Умить туди з усіх усюд На плач дитячий збігся люд. Спасти хлопчину всяк би міг, Та Божий гнів лякав усіх. І мати вклякла поблизу, Зронить не сміючи сльозу, Бо ж як святиню осквернить, То стане грішницею вмить. А Данте взяв топір простий І розколов узор святий, Що вплів у мармуру тиски Тепло дитячої руки. І виніс вирок папський суд, Що святотатством пахне тут, Й прокляв того за доброту, Хто смів рубати річ святу. І привид Данте до сих пір Іще з моїх не сходить гір, Де яв – холодний мармур слів У хитрім сплетенні вузлів.
|