|
Болить з минулого ще й досі Нестерпна спогадів імла, Як у пилу підошви босі Мені моя земля пекла, Як нігті кліщами морози До м’яса вирвали мені, Рукою зламував я сльози, Стогнав від болю не вві сні. Там крізь попрані порівняння Шукав попраним правоти, Там день, як засіб катування, Пекельні муки мав нести. Я страх відчув, що з потом тіла На сиві скапував виски, Моя сорочка просоліла Ламалась легко на куски. Я їжу рвав, мов звір одчайний, Мені ввижався дивом див, Паперу аркушик звичайний, Що в пекло те з небес злетів. Хлебнуть води непевним кроком В мить спраги крався сам один. Я жив не місяцем, не роком, Я зважував ціну годин. А вечір сходив міражами – В надії, дивом ще живій, Я повнив сутінки віршами І знову слухав голос твій. Їх відчував, мов суть молитви, Ковтком живильної води, І образком на полі битви, І оберегом від біди. Були вони зв’язком єдиним Життя забутого у світ, Що нищив брудом животинним З привиддям смерті слід у слід. Магічних слів винагорода Спливала в образи з рядків Там, де невільницька природа Кричала із усіх кутків, Без натяків на щось жорстоке, Через примирень множину Вона іще призначить строки, Коли всю правду осягну. Я вдячний був за пам’ять долі, Яка крізь вікові льоди, Сніг, заметіль, каміння голі В літах зуміла пронести Твоє лунке спасенне слово, Душевний простір чистоти, Де в кожному рядку – основа, Життя опора, сенс мети. Тому між злісної облуди І страх мене не поборов, І серце щире повнить груди, І в пульсі б’ється тепла кров.
|