|
Гористим шляхом до вершини, У піднебесся на путі Кружляють вслід автомашині, Між хмар пливуть ліси густі. Безмовно купчаться пороги, Позначивши краї земні, Ландшафти грізні вздовж дороги На очі сунуться мені. Небес безладдя ваготою Хребти гірські згинає вниз, Де хмари крайкою густою Опоясали тісно ліс. Мов древній гурт страхіть, тополі Закам’янілих шість віків Обвітрені стоять і голі Громаддям білих кістяків. Імлою складки загнітились Гофрованої в злам кори. На плащ-намет би нам згодились Дощів невтішної пори. Там далі – сонця позолота, Тремкого полум’я стіна, Чи випари в’язкі з болота, Чи знов туману пелена... Нарешті, трохи вище хлине Така безмежна синь німа, І щось огорне тихоплинне, Чому ще поки слів нема. Те, що ми знизу небом звали І милувалися, ясним. А тут крізь синяви навали Вершини стеляться під ним. А кряж гірський, що під ногами, Немов на цвинтарі плита. Він – справді склеп. В нім кожен камінь Зганьбила неба висота.
|