|
Лежить він, підібгавши лапи, Кубло теплом своїм зігрів, Йому лоскоче ніздрі запах Слідів небачених звірів. Собачі сни несамовиті Вгамує цеп, поглине страх, А запах лиш на трепет миті Навіє в ніздрі будки дах. Молодшим був ще він у змозі Засвоїти з десяток слів, Їх пам’ятає добре й досі І чути б від усіх волів. На прив’язі за дня і ночі До мови не потрібен хист – Лиш заглядати вміти в очі, Як вертиться в догоду хвіст. Та хист до гавкоту без краю Нічним сигналом з темноти, Щоб до воріт чужого раю Ніхто не здумав підійти Як усміхнеться – то серйозно Безмовним вищиром зубів. На місяць тільки виє тоскно, Та й то, як чує скрипки спів. Цінує він життя те псяче, Щосили гавкає, бо звик. Йому б це й не згодилось наче, Коли б конав по-людськи вік.
|