|
Боже ти мій, скільки Битого в оскілки Сонця на снігу, Хто на світу клині В скатерки перлинні Загорнув тайгу? Сплять ведмеді вгріті, Хутро барви міді Втиснувши в барліг. Що зима їм! Спати Кожен волохатий До весни заліг. А зайцям, лисицям Блиск той не годиться, Надто ясно скрізь, Через блиск бентежний Заєць обережний Заховався в ліс. Попетлявши трохи, Заячі дороги Нюшить лиска вслід, Де ліси манливо Струшують тремтливу Білу тишу з віт. Мох олені чинно Дістають з коліна, Розгорнувши сніг. Чий азарт поета Вишколить естета Із оленя зміг? А куріпки в стаді, Випасові раді, Забрели в кущі. Задля маскування Повдягали зрання Снігові плащі. Бач, куріпки ласі На вівса запаси В шпарці земляній. Хитрі на роздоллі, А курми в неволі Розгрібали б гній. У рудої білки Вистрибів із гілки Марна суєта. На подобу кішки, Та різниця трішки В якості хвоста. Глухарі байдужі До суєт, і в стужі Їм біди нема. Дрихнуть між сучками – Лапи в них крючками Вп’ялись не дарма. Все на диво схоже. Хто ж відчує, Боже, Барви красоти? Осягти їх може Хто ще, світлий Боже, – Тільки я та Ти.
|