|
Мов місячні тіні різьблені, Собаки мигтять по снігу. Лягли посивілі олені, Вчуваючи близьку пургу. А вечір безхмарний і ясний, Та дим постелився на сніг, І вітер ледь чутний, невчасний До ніг підповзає моїх. І треба чимдуж поспішати В ущелині сховок найти, Бо крізь заметілі каскади За мить не проб’єшся туди. Над хащею мчить лісовою, Все ломить зі свистом чи без, І близиться над головою Пошарпане клоччя небес. У криги зашерхлій облозі Іде вітровійна стіна, Й на дотик пізнати не в змозі – Земля то чи стужі мана. В оленячім міху на пам’ять Вірші лиш читати та вчить, Допоки морозяна заметь Біснується і кричить. Ослабне пурга, хоч не скоро, Мине пеленою наруг. І знову – притишені гори І срібного місяця круг. З-за гір виповзають собаки, Олені в упряжку зі шкур. Вже встали. Вдихнувши відваги, Підходить до нарти каюр.
|