|
Знов кулі блиском скла згори На срібну в’язь латині Сяйнуть у спомині з пори, Що вже нема в помині. І дивний з виду старичок В безтямних дум етері Відкине лагідно гачок, Запрошуючи в двері. Виймає серце він своє З-під ребер ненароком, Цілющі трунки з нього ллє Недобрим і жорстоким. Між літер зілля в порошку В ретортах та пробірках, Там душу мрійну палахку Долито в щедрих мірках. Питво темніє в сулії – Настій від ностальгії. Зціляти вчили ще її Овідій і Вергілій. А скільки протяглося рук Бальзам он той придбати, Щоб попри формули наук В дитинстві побувати. Аптекарю, ти підбери, Пілюлі дай ковтнути, Щоб і грудневої пори Знов липня дні вернути. І щоб, як ту чуму, дотла Заразу раболіпства Навіки знищити змогла Мікстура диво-вмісту. І щоб не бачив білий світ Бацил брехні й блюзнірства, Щоб нанівець зійшовся слід Жорстокості та звірства... Коло дверей народу тьма, В аптеці – теж без ліку, І в людській тисняві притьма Де взятись чоловіку, Якому б не було нужди До різнобарвних банок, Що тут наставлені в ряди Зіграти роль приманок.
|