|
Самі судили, судить Бог, Нащадки наші судять, Шляхом яким із багатьох Виходили ми в люди. Тоді тернисту нашу путь, Шосе Ентузіастів, Той готував для нас, мабуть, Хто нам не зичив ласки. І брязкотом, немов у дзвін, Бляшанкою пустою Нас за замки станційних стін Ззивали для постою. Бо перед нами чули страх, Тримали в чорнім тілі, Ми йшли – і пальці на кострах Палили в заметілі. По нас лишилися сліди, Забуті, може, трохи. В краю, де мусили пройти До муки й перемоги.
|