|
Коли-небудь упереміш з роками, У маренні чи в мить тяжкого сну Знов пам’ять книг обтяжить сторінками. Їх краще б не читати, ні одну. Мов дівка, заметіль ввірветься наготою, Браслетів брязком явиться мені, В доступності завивши з хрипотою Страшні язичницькі пісні. І знову десь в ущелині надривно Ударить в рейку клуб важкої мли, Почнеться довгий день, в котрому, як не дивно, Ми постаріти так і не змогли. Прекрасний божий світ бинти снігів накутав, Про перев’язку радо снить хоч повесні, І болісну зорю, мов язву від скорбуту, Зливає жовтим гноєм в мокрий сніг. Враз біла, як зима, лікарня заясниться, І сон мій перерве чиясь рука: «Ви не даєте спати! Що таке вам сниться? Що сниться, хворий, вам?» – І я скажу: «Тайга!»
|