|
В наших більшості дач Не засвоєно, бач, Геометрії мудрість нехитру, Ще в задумці вони З ранніх днів шалини Переповнені вольністю вітру. Вітер раз навесні І навіяв мені Ту записку крізь саду палітру. А писалося там, Щоб послав я к чортам Теореми сліпого Евкліда. Так чудити могла, Жартома, не зі зла, Тільки ти, моя милая Ліда. Через тин я назад Перескочив у сад Без тяжких помилок в етикеті. Ти на присмерку тлі У мережив імлі, Як мадам Рекам’є на портреті. Мабуть ти не дарма Начиталась Дюма, Зачесавши волосся на злеті. З почуттям шелестким Клен уклоном низьким Хилить гілку, надламану трохи. Ми в цім раї одні, Й нам пісні чарівні Солов’ї завели до знемоги. З дачі десь віддаля Чути гру скрипаля – Він тепер наш музика придворний. І зірниця жарка У відлунні смичка, У поемі чуттів неповторній. А смичкова хода Запальна, молода, За мелодій струмком урочистим. Й легко вірити нам Теплим юності снам, Передбаченням юності чистим. Руки ти в тишині Легко скинеш мені, Відсахнувшись сполохано зразу. І забудеш сама, Що читала Дюма, Й то, лиш трохи щоб згаяти часу. Та зірниць феєрверк Раптом здійметься вверх. Вже пора мені, Лідо кохана... Хоч розлучить нас час, Та образи між нас Не додасть хай судьба невблаганна.
|