|
Коли «бачивши світло вечірнє» Заведуть – не здивуюсь я. З віком тягне в церкви безмірно Забобонна душа моя. Дух дешевих свічок питання Збурить згадкою в голові. Як живеш ти, святая Таня, В краснозірній моїй Москві? В монастирському десь наряді Підмітаєш ти мостову, Сніг війнувши, мов на параді Парашутами на Москву. Чи під церквою носиш кружку, І читаєш з нудьги Псалтир. Золота ти моя подружко, Запроторена в монастир. В жирнім первопрестольнім дзвоні, Позабувши про вищий сан, Зирить архієрей на амвоні На тендітний твій юний стан. Подає тобі стиха знаки Про таємну любов свою, Щирить усміх протодиякон Проказавши єктенію. Пощастить – то схилившись близько, Подаючи Христову кров, Сам єпископ тикне записку Про свою пресвяту любов. Ні анапеста, ні хорея В мить заздравну мені не жаль На такого архієрея, Що втішає твою печаль. Опісля ти зійдеш на паперть, Вся поникла від суєти, Вовняне підібгавши плаття Із патьоками «теплоти». Ти на паперть святого храму Виступаєш, якась чужа, Ждеш мене, з виду знатна дама І пропаща навік душа.
|