|
Вабний, як Демон Врубеля, хоч дечим Він лебедя нагадував – перо Його було біліше за срібло, А стан дружив, як це не дивно, з френчем... Приємний і жіноцтву, і малечі, Він поетично бачив в злі добро. Злітав. Зривався. Та не поборов Любов до смерті і до самозречень. Він марно на землі любов шукав: Її нема тут. І як свій оскал Явила смерть, збагнув: то Незнайомка. Побіля раю чути тихий крок: У сяйві віршів проступає Блок, І кожен вірш – як золота соломка...
|