|
Я́кось раз, лежу в лікарні (впав на мене стос каністр). Й раптом чую вісті гарні: приїздить прем’єр-міністр! Тут набігла тьма народу, розпочавсь ажіотаж. Санітар Степан як воду пив C₂H₅OH. Непитущий рентгенолог, з’ївши фенобарбітал, малював русалок голих й чоловічий причандал. Туалети стали чисті, і на видих, і на вдих. П’ять досвідчених чекістів закосили під слабих. Стражі вищого ґатунку, персонажі древніх саг! Он, лягли по стійці струнко з кулеметами в трусах... Варта... Зброя... Параноя... Ми шикуємось мерщій. Тарганів палатних двоє разом з нами стали в стрій... Ось і він! В нас віру сіє: «Так, в бюджеті є діра, та живе іще Росія!» Ми у відповідь: «Ура!» Він: «Без нанотехнологій...» Ми: «Та й дійсно, аж ніяк!» Він: «Турботи та тривоги...» Ми: «Не треба натощак!» Він: «Корупція ізнову...» Ми: «Ти тільки укажи!» Він: «Задовга добудова...» Ми: «Але ж і не бомжі...» Самознищились бацили. Санітар Степан затих. Таргани десь полетіли, – кри́ла виросли у них. Головлікар, повний вражень, – спіч у відповідь: «Мерсі! Та за цю зарплату, – каже, – ляжемо кістьми усі! Нам би тільки – трошки грантів, й лишимо́ся на плаву!..» Потім двоє ампутантів проспівали про Москву. Дав прем’єр поради цінні, на обід дали лангет. Як анонс про дальші зміни, знов забився туалет. Рано всі пішли в палати, і до ранку – ні шелесь... Й повернулись тарганята, загубивши кри́ла десь.
|