|
Навколо калюжечки спирту сирого сидять таргани В’ячеслав та Серьога, і перший, відомий між друзів як Слава, кумпана по вусиках гладить ласкаво: – Ну що ти, Серього! Не бачу причини! Чого ти трясешся? Вгамуйсь, козачино! Так буде завжди – й не ховайсь у невірі! – допоки на світі живуть різні звірі... А другий тарган, на імення Серьога, давно вже не вірить ні в дідька, ні в бога, він п’є дихлофос із осколка балона, і це бадьорить таргана-чемпіона: – Славухо, не треба! Я все розумію. Тому, може, й здався зеленому змію. Мені, може, прикро за нашу квартиру! Й за весь білий світ оцей, кажучи щиро! Бо скільки живе по кутках паразитів! І тих, що постійно, і тих, що в транзиті. І всі вони крадуть, від них – вся розруха! «Ну, все, розійшовся!» – подумав Славуха. Серьога іще відсьорбнув дихлофосу: – Блощиць – не виношу! Вони кровососи! Казав їм: «Ви залишки мали б здавати, тоді б ви вважались по крові співбрати!» Та ці упирі – як води в рот набрали. Їй-богу, втопив би у дезінсекталі! Бо кров можна пити в людей безкінечно, та треба ж – із приязню, тепло й сердечно! А клята зараза, розносник зарази? Ух, кри́ла б мені – так і збив би відразу! Дзижчить без кінця синантропна ця муха, причім – поціляє навмисно у вуха! Виточує шашіль всі меблі до стружки, хоч експорт, хоч імпорт – йому це байдужки; а міль над текстилем із вовни глумиться, над нашим, над західним, – їй без різниці... Серьога сварився і лапками дри́ґав, кричав, що покаже усім цим ханигам, що зніме з усіх довгоносиків скальпи і враз відірве павукам педипальпи... І, взявши горілий сірник як дрючину, на кишла блошині в атаку він ринув; та том невідомо якого видання вчавив у шпалери співця покаяння. Він був незлий таки тарган! Він був незлий таки тарган!! Він був незлий таки тарган!!! Він був незлий... Але – тарган.
|