|
Я розлюбив себе. Сумую Від неприязні до буття. Кляну і плоть свою людську я, І душу тлінну. Маяття. Колись занурювався в сон Я, мов у воду, бід не чаяв. Тепер світанок зустрічаю, Наче в облозі у безсоннь. Вони стоять навкруг, стоокі, І сиплють в очі пил піску. А розповіді їх жорстокі На серце смертну ллють тоску. І я не сплю – не від боязні, Що не відкрию вже очей. З чуттям гіркої неприязні До себе – день зустріну цей.
|