|
Все рідше думаю про те, Кому я до вподоби здамся. Частіше думаю, проте, Куди піду, куди подамся. Хай ті, хто кам’яно-тверді, Ладні усезнанням пишатись. Стою я. Втрачені сліди. Куди піти? Куди податись? Де шлях між добрими і злими? Де світло й темрява межують? І де він, цей світ особливий, Де вади розуму вгамують? Коли оманлива зовні́шність Бентежить абсолютно всіх, То де ж ці наші мужність, ніжність, Що найвірніші з наших віх? «Священній злобі» в світі – ні! Священна – не буває злоба. Нащо багнету на ві́йні Ми уподібнюємо слово! Хто силу дав своїм словам, Торкатись не повинен сталі. На вірність добрим божествам Не треба клястись на кинджалі! Віддай кинджал тим, хто слабкий, Чиї слова не йдуть до неба. Бо це і лад, і склад не твій. І все. І більшого не треба.
|