|
Настала осені пора: Вітри в долинах бушували, І хвилі буйного Дніпра Піщаний берег підмивали. Коли ж на дикі кручі мла Лягла, мов тьмяні, сірі шати, На берег страдниця прийшла З болючим смутком розмовляти. «Ударить завтра дзвін сумний, Проб’є призначену годину І я тебе, о світе мій. Навік для келії покину! Так риньте ж, сльози, в смертний час. Пливіть з очей моїх без краю! Сьогодні, поки день не згас, Востаннє милого згадаю! Востаннє, тужних повна дум, В німій блукаю самотині, Востаннє свій пекучий сум Гаям звіряю цим пустинним. Зросла собі на горе я. Лиха судьба мене гнітила. О леле! Молодість моя, Мов хмарна осінь, пролетіла. Жила я з долею в борні, І краяв серце біль незгасний. Лише на мить з’явивсь мені Мій друг чарівний і прекрасний. Забула я свій рідний дім, Людські зневажила погрози, Щоб розділить в Сибіру з ним Вигнання, голод і морози. Знесла я все – наругу, зло, В краю пустельному страждання. Для Долгорукова цвіло У серці ніжному кохання. Підступний кат його знайшов. Кров друга плаху зчервонила. Та все жила моя любов. Немов німа, незрима сила. Вона життям моїм була, І не схитнулась я душею: Єдиним спогадом жила, Ясною мрією моєю! В глухому дальньому краю Вона несла розраду в болі, І в душу змучену мою Вливала щастя мимоволі. Та завтра, в хвилю мовчазну, Я покладу на серце пута. Живою ляжу я в труну, Життям і долею забута. Забуду все – людей і світ, Злобу зневажу знавіснілу, Тяжкий дотримавши обіт – До смерті мріять про могилу. Так риньте ж, сльози, в смертний час, Пливіть з очей моїх без краю: Сьогодні, поки день не згас, Востаннє милого згадаю. Востаннє, тужних повна дум, В німій блукаю самотині. Востаннє свій пекучий сум Гаям звіряю цим пустинним». Каблучку знявши із руки, Вона її поцілувала, І кинула у глиб ріки, Лице сховала й заридала: «Зникай у пінній бистрині, Ти, шлюбний перстень, знак єднання! В самотній келії мені Не оживляй сумне кохання!» Дніпро здіймався в берегах. Земля вкривалась мертвим листям; Зривався вітер на полях І в лісі бушував імлистім. Коли ж нічна спустилась мла, – Журбою сповнена гіркою, Тут Шереметьєва дочка Пішла в сльозах понад рікою. Обряд закінчено смутний... Черницю скорбні вкрили шати, Тепер уже до смерті їй В цих хмурих стінах вікувати. Минали дні її в пості, В журбі поблякли ясні очі. Вона згасала в самоті. Як блиск лампади серед ночі.
|