|
Муж славний, що з добром дружив, Боярин Артемон Матвєєв У засланні вигнанцем жив З вини облудних лиходіїв. Сім літ він в глушині страждав, Сім літ ганьбу й печаль вигнання Душі величністю долав Без сліз, скорботи й нарікання. «Коли закон боронить нас І не гризе сердець сумління, – Він думав, – ні вигнання час. Ні страта не зчорнить нас тінню. І, бувши другом у царя, Любимцем руського народу, Завжди в душі спокійний я, Щасливий в час біди й негоди. В ім’я співгромадян моїх Мої зусилля всі помітні, Бо чую звідусіль за них Подяки голоси привітні. Нащадкам злобу брехунів Розкриє час, змете облуди, І лють підступних ворогів Неславою для них же буде. Нехай перед лицем царя Мене плямують поговори, Не поступлюсь до смерті я, Бо мій супутник – честь сувора. Проти лукавства стріл, мов щит, У час ганебного вигнання – Діяння добрі давніх літ І дух, ще повний поривання. Ні. не зганьбить і не уб’є Брехня того, кому прихильно Народ в дарунок віддає Каміння предків надмогильне. Немилість царська не взяла Від мене гордість благородну, Яка в заслання привела, Зберігши мужа честь свободну. Пустоозерська краєвид, Похмура й дика ця природа Того не в силі вже зломить, Хто прагне щастя для народу. Хоча й тяжка судьба моя, Твердим лишатись я умію, І не себе жалію я – А більше я царя жалію. На трона висоті страшній Незрячим бути неможливо, – О, царю! в наклеп навісний Повірив ти несправедливо! Мене ти гнівно засудив. Чи ж не у тім моя провина, Що півстоліття я служив?.. Тебе ж прощаю, як людину! При троні кубляться завжди Лукавство й заздрощі підступні, Царя оцінять за труди Нащадки – судді непідкупні О ні, не схилить їх ні страх, Ні золото: їм правди досить! Свій присуд їхній суд в віках Над царським прахом проголосить». Вигнанець думав так не раз, Нездоланий в біді на диво. І перед світом мудрий час Все ж душу показав правдиву: Друг істини і друг добра Вітчизні вірний був любов’ю, І вмер за юного Петра, Невинність освятивши кров’ю.
|