|
Серед похмурої темниці, Куди повільно проникав Блискучий промінь зоряниці І жах окольний осявав, – В кайданах, грізний, спохмурнілий, Лежав Хмельницький на землі; У нім думки страшні кипіли І відбивались на чолі. Ні стогону, ані зітхання Не чуть в темниці мовчазній; Надію помсти і страждання Герой плекав в душі своїй. «Так, так, – гадав він, – час настане! І, звільнений від кайданів, Забутий в’язень гнівно встане На злих народних ворогів! І за погордливе презирство До прав людських помститься він; Помститься за убивства й здирства, Безчестя дочок і дружин! Ганебні він зірве окови І, рабства скинувши кумир, У рідний степ він верне знову Святу свободу й тихий мир. Згниють кольчуги супостата І прах їх рознесуть вітри, Стогнатимуть жінки, а мати Більш не обійме дітвори. А ти, приблудо чужоземний У рідній стороні моїй. Мучителю, тиран нікчемний, Тремти, Чаплицький-лиходій! – За сльози, за криваві рани Дідів, дітей і матерів, За все – і за оці кайдани Тобі від мене помста й гнів!.. Та де про волю я гадаю? В страшній темниці, серед мук, Можливо, скоро я сконаю Від катових ганебних рук! І довго, стогнучи журливо В тяжких обіймах кайданів, Моя країна нещаслива Ще буде жертвою катів!» І страдника чоло змарніле Затьмарилось від дум страшних, І на кайдани заржавілі Стекла сльоза з очей сумних. Враз чує: двері загриміли, Із темряви – легка хода, – І наближається несміло До нього жінка молода. «Хто ти? - Хмельницький в здивуванні Незнаній жінці проказав, – Невже прийшла ти знять кайдани? Коли б цей світлий час настав! Чи ти північною порою, З презирством в погляді своїм, Прийшла знущатись наді мною В тюремнім склепі мовчазнім?» – «О ні! – привітний голос лине, – У муках від кохання чар Тобі Чаплицького дружина Несе свободу й руку в дар». – «Його дружина!» – «Муки-рани І мужнє страдництво твоє В моїй душі збудили шану І серце вразили моє: Я покохала – й захотіла Тебе звільнити із тюрми; Тирана кинула я сміло. Ти мій!» – «Я твій!» – «Свій меч прийми!» «Мій меч! – Хмельницький тут гукає, – Від нього згинеш, лиходій! Зоря свободи засіяє, Як гряне переможний бій!» У сяйві місячнім долина; Дніпро у береги плескав; А біля гаю в самотині Баский, нестримний кінь стояв. На нього сів герой суворий. Летить – і бачить край батьків, А навкруги, як хвилі моря, Гарцюють лави козаків. Гукає він хоробрим: «Друзі! За мною, хто бажає мстить. Хто краще вмре, аніж в нарузі, В ярмі, без честі буде жить! Сам бог дає нам день погожий! Я поведу у бій полки! Назустріч зграї зловорожій На Води Жовті, козаки!» – І от зійшлися два народи. Почавсь шалений, лютий бій. З тиранством билася свобода, В своїй відвазі молодій. Сармат, хоробрий, гордовитий, Дарма змагатися хотів, Дарма, знеможений, розбитий, Тікав від стріл і від мечів. І скрізь герой, мов ангел згуби, Затятих ворогів стинав, І без поховання їх трупи Вовкам на здобич залишав!.. Настала з тих часів свобода На Україні, у степах. І щастя вільного народа Розквітло в селах і містах. Вважаючи послом жаданим. Який прийшов в огні заграв, Вождя-героя – богом даним Народ увесь його назвав.
|