«Куди ти ведеш нас? Ні сил, ні снаги! – Сусаніну з серцем кричать вороги. – Ми грузнем в заметах глибокого снігу: Нам, певно, з тобою не бачить нічлігу, З дороги, знать, збився із наміром ти, Та цим Михаїла тобі не спасти! Хай ми заблудились, хай буря лютує: Від смерті царя вже ніхто не врятує!.. Веди ж нас, – і буде тобі за труди; Та зважуй: не довго у нас до біди! Примусив всю ніч нас змагатись з пургою... Це що там чорніє внизу під горою?» «Село там! – сарматам сказав селянин: – Місток ось, стодоли, а ось уже й тин. За мною! в ворота – хатина привітна В годину й негоду для гостя нагріта. Заходьте, – не бійтесь!» – «Ну, то-то, москаль!.. Яка ж то, братове, диявольська даль! Такої, – прокляття – не бачив я ночі, Склепились від снігу орлинії очі... Жупан мій – хоч викрути, мокрий, важкий!» – Ввійшовши, бурчав так сармат молодий. «Вина став, господарю! Змерзли, ослабли! Та швидше!.. Не змушуй нас братись за шаблі!» На стіл скатертина простенька лягла; Поставлено пиво і кухоль вина, І руськая каша, і щі із грибами, І хліб перед кожним товстими шматками. В віконниці вітер сердито гримить: Потріскує скіпка, тремтливо горить. Давно вже за північ!.. По всіх кутках хати Лежать безтурботно, поснули сармати. В хатині задимленій мир, супокій; Один, на сторожі, Сусанін старий, Шепоче молитву в кутку до ікони, – Царю молодому блага оборони!.. Хтось раптом до двору під’їхав конем: Сусанін підвівся і в двері тихцем... «Чи ти це, мій рідний? А я за тобою! Куди ти зібрався такою порою? За північ... а вітер, як бач, не затих; Печаль накликаєш на рідних своїх!» – «Привів тебе бог сам до нашого дому, Мій сину, спіши і скажи молодому Царю Михаїлу, ховався б мерщій, Бо гордії ляхи у злості своїй Таємно убити його замишляють І нові нещастя Москві провіщають! Скажи, що Сусанін рятує царя, Любимій вітчизні життя довіря. Скажи, що його тільки втеча врятує, Що вбивців ватага зі мною ночує». – «Та що ти надумав? О, доле моя! Уб’ють тебе ляхи... А як тоді я? А юна сестриця, а мати похила?» – «Творець захистить вас: свята його сила!.. Не дасть він, кохані, загинути вам: Він – захист і поміч покривдженим нам. Сказав уже все я. Прощай же, мій сину, Та знай, що за плем’я російське я гину». Молодший Сусанін невтішно ридав, Злетів на коня і стрілою помчав. Тимчасом завершував місяць півкруга, Свист вітру замовкнув, утишилась хуга. На східному небі вставала зоря. Проснулись сармати – убивці царя. «Сусанін! – гукнули, – ти молишся богу? Тепер не до цього – пора нам в дорогу!» Лишивши хатину, пішли за селом, У праліс вступають обхідним шляхом. Сусанін веде їх... вже сонце вставало І в лісі крізь віти, мов злото, сіяло: То полум’ям блисне, то ясно горить, То тьмаво засвітить, то згасне на мить; Дерева стоять, не колишуть верхами; Лиш сніг від морозу скрипить під ногами, Лиш ворон, злетівши, шугне й пропаде, Та дятел десь іву дуплисту довбе. Один за одним ідуть мовчки сармати: Все далі і далі старий провожатий. Вже сонця високого сяєво скрізь: Глухіший, дикіший становиться ліс! І стежка пропала ураз перед ними; Ялини і сосни гілками густими, Схилившись похмуро, на землю лягли. Стіну непрохідну із суччя сплели, Дарма на сторожі стривожене вухо: Навколо у хащах і мертво і глухо... «Куди ти завів нас?»-один закричав. «Туди, куди треба! – Сусанін сказав. – Убийте, замучте! – моя тут могила! Та знайте, що я врятував Михаїла! Ви зрадника думали мати в мені: Нема і не буде їх в руській землі! В ній кожний вітчизну з дитинства ще любить, І зрадою душу свою не загубить». «Злочинцю! – ватага ворожа кричить, – Умреш під мечами!» – «Ваш гнів не страшить! Хто руський є серцем, той твердо і сміло І радісно гине за правеє діло. Ні кари, ні смерті і я не боюсь: Несхитно помру за царя і за Русь!» «Вмирай же!»-герою кати закричали – І з посвистом шаблі над ним заблищали. «За ошук – карайся! Кінець твій настав!» – І гордий Сусанін весь в ранах упав! Сніг чистий чистісінька кров обагрила: Вона врятувала Русі Михаїла. Олекса Засенко ?