«Це доки ще перед тираном, Нам, браття, голову хилить, І заодно з нікчемним ханом Москви високу честь ганьбить? Не нам, не нам страшитись битви З ордою лютих ворогів: За нас і Сергія молитви, І прах замучених батьків! Вперед – повернемо народу Всі блага, що загарбав хан: Священну праотців свободу І древнє право громадян. Туди! За Дон!., іде розплата! Надія наша – бог і меч! Поб’єм могола-супостата. Ярмо Мамая скинем з плеч!» Так Дмитрій в полі перед раттю, Коня притримавши, гримів І, повен мужності, завзяття, Перуном грізним пролетів... «На бій! за Дон!-лунали кличі, – За вольність, правду і закон!» І військо на криваву січу За князем кинулось у Дон. Помчали, сповнені відваги. Не перетне їм хвиля путь; Летять, мов соколи, – вже стяги На тому березі цвітуть. І раптом сонце освітило Рівнину, береги ріки І вдалині очам відкрило Татар численнії полки. Луги, долини, гори люто Строкатим натовпом киплять; Всіх сил очам не осягнути... Усюди бердиші блищать. Ідуть, як ліс, похмурі лави – Аж гомін по степу глухий; Ідуть... там хан, тут діти слави – І закипів кривавий бій!.. «Нам бог і захисток і сила! – Гукає Дмитрій до полків, – Умрем, як доля так судила!» – І перший – в бій, на ворогів. Кров хлинула – пилюка встала, До неба звихрившись, густа, І сонце від очей сховала, І морок поле обгорта. Кров ллється всюди ручаями, Багряно по траві біжить: Там наш, убитий ворогами, Тут ворог стоптаний лежить. Тут тріск списів і крик розпуки, Там меч розтрощено об меч. Відрубані злітають руки І голови летять із плеч. А збоку, де курган підвівся, Забувши славу, сан і світ, Зваливши велетня, схилився Відважний інок Пересвіт. Там Білозерський князь уперто Веде свою дружину в бій, А навкруги татари мертві, Потоплені в крові своїй. Численні вже звитяжці впали, Все рідше лави вояків; Вже вороги перемагали, Татарин дикий шаленів. Уже кінчався бій, донизу Вже чорний стяг крило спустив: Та враз орлом Волинський з лісу На дикі орди налетів. В безладді ворог – від Кургана Пронеслось: «Сила в росіян!» – Уже тікає рать тирана, Розтрощено ворожий стан! Десь мчиться хан у дикім полі, За ним, як чорний ворон, страх; Росії муж розбив неволю І на ворожих став кістках!.. Та хто ж то, бій скінчивши правий. Лежить знекровлений, блідий? Що бачу?.. Перший лицар слави, У ранах Дмитрій... вид страшний!.. Невже оцим кривавим боєм Своє життя він закінчив? Та ось схилились над героєм Обличчя воїнів, князів. Ось піднесли трофеї наші, Гукають: «Встань! Ти переміг!» – І князь, до неба руки знявши: «Великий, хто нам допоміг! Йому!, – рече, – йому молитви! Почув він Сергія в цей час: йому безсмертна слава битви; Він, він один прославив нас!» Петро Дорошко ?