І одинокий і блідий
Блукав шляхом своїм безкраїм
Поміж хмарин, де зір прибій,
Туманний місяць над Дунаєм.
Його проміння, тьму рвучи,
На сонний стан сіяння слало,
Й немов кривавило мечі,
І воїнів ряди дрімали...

З геройством в серці і очах
Юнак-гусар вдалі од стана,
В широкій бурці, на часах
Стояв на висоті Кургана.
А перед ним серед ріки,
Де острів ліг між берегами,
Здійнявши грізно бунчуки,
Турецький стан білів шатрами.

І в думи огненні свої
Юнак поринув до безкраю,
Про давні мріючи бої,
Що береги стрясли Дунаю.
«На цих степах, – так він співав: –
Дзвеніли стріл рої залізні,
Громив відважний Святослав
Ціміскія когорти грізні.

І по знаку його руки
Безстрашний рос летів грозою
На хижі ворога полки
І повертався з честю з бою.
Він на долинах дальніх цих,
Для слави й до біди готовий,
Своїх, та навіть і чужих,
Всіх дивував життям грозовим.

Д небеса були шатром
Йому, і в спеку і у холод.
Земля під войлоком – одром,
А їжею – конина в голод.
«Брати! Тікать не личить нам, –
Гукав герой на браннім полі: –
Немає сорому мерцям!
На бій по волі чи неволі!

Вперед, на лютий блиск мечів!
Не обезчестимо Вітчизни!
І гори мертвих ворогів
По нас криваву справлять тризну».
Слов’ян загін, як буря, йшов,
Свого вождя зачувши голос,
І в ворогів холола кров,
І піднімавсь од жаху волос!..

Од ранку сивого гримів
І аж до ночі бій кривавий.
Дванадцять раз герой хотів
Вінчать побіду в зичну славу.
І рясно падали тіла,
І грек не раз тікав із бою.
Та сила зла перемогла
Страшною кількістю героя.

За спину зсунувши щити,
Слов’яни йшли, немов з ловитви,
І ворогам із висоти
Грозили знов громами битви.
Важкій здивований борні,
Володар гордий Візантії
Просити став на довгі дні
Пощади й миру у Росії.

Щоб для слов’ян життя цвіло
Й для візантійського престолу,
Мир оголошено було
Неподалік од Доростолу.
О князю! Ти – давно вже прах,
Але немов ти поруч, близько...
Твій дух живе у нас в серцях,
На подвиг кличе наше військо!

Він там, де «Гей, вперед!» гримить,
Літає соколом над боєм
І творить за єдину мить
Вождя і ратника героєм.
Це що? Заграла вже зоря!
Гарматний грім її вітає –
Й полки північного царя
Покрили береги Дуная.

І чути сурми срібний звук.
Мене це кличуть: пир кривавий!
Туди, м и коню! Шабель стук
Мені несе чи смерть, чи славу!..»
Гусар помчав – на ворогів!..
І криці дзвяк, і крик, і кличі...
Сміливо ряд на ряд летів
В жадобі вогняної січі...

І в тому гуркоті страшнім
Не стало Вейсмана – героя;
А полк його скотивсь, як грім.
На мусульман святою мстою.
І впали орди ворогів.
їх, як траву, клинки скосили.
І рос свій прапор водрузив,
Де греків прадіди громили.
Володимир Сосюра?