І одинокий і блідий Блукав шляхом своїм безкраїм Поміж хмарин, де зір прибій, Туманний місяць над Дунаєм. Його проміння, тьму рвучи, На сонний стан сіяння слало, Й немов кривавило мечі, І воїнів ряди дрімали... З геройством в серці і очах Юнак-гусар вдалі од стана, В широкій бурці, на часах Стояв на висоті Кургана. А перед ним серед ріки, Де острів ліг між берегами, Здійнявши грізно бунчуки, Турецький стан білів шатрами. І в думи огненні свої Юнак поринув до безкраю, Про давні мріючи бої, Що береги стрясли Дунаю. «На цих степах, – так він співав: – Дзвеніли стріл рої залізні, Громив відважний Святослав Ціміскія когорти грізні. І по знаку його руки Безстрашний рос летів грозою На хижі ворога полки І повертався з честю з бою. Він на долинах дальніх цих, Для слави й до біди готовий, Своїх, та навіть і чужих, Всіх дивував життям грозовим. Д небеса були шатром Йому, і в спеку і у холод. Земля під войлоком – одром, А їжею – конина в голод. «Брати! Тікать не личить нам, – Гукав герой на браннім полі: – Немає сорому мерцям! На бій по волі чи неволі! Вперед, на лютий блиск мечів! Не обезчестимо Вітчизни! І гори мертвих ворогів По нас криваву справлять тризну». Слов’ян загін, як буря, йшов, Свого вождя зачувши голос, І в ворогів холола кров, І піднімавсь од жаху волос!.. Од ранку сивого гримів І аж до ночі бій кривавий. Дванадцять раз герой хотів Вінчать побіду в зичну славу. І рясно падали тіла, І грек не раз тікав із бою. Та сила зла перемогла Страшною кількістю героя. За спину зсунувши щити, Слов’яни йшли, немов з ловитви, І ворогам із висоти Грозили знов громами битви. Важкій здивований борні, Володар гордий Візантії Просити став на довгі дні Пощади й миру у Росії. Щоб для слов’ян життя цвіло Й для візантійського престолу, Мир оголошено було Неподалік од Доростолу. О князю! Ти – давно вже прах, Але немов ти поруч, близько... Твій дух живе у нас в серцях, На подвиг кличе наше військо! Він там, де «Гей, вперед!» гримить, Літає соколом над боєм І творить за єдину мить Вождя і ратника героєм. Це що? Заграла вже зоря! Гарматний грім її вітає – Й полки північного царя Покрили береги Дуная. І чути сурми срібний звук. Мене це кличуть: пир кривавий! Туди, м и коню! Шабель стук Мені несе чи смерть, чи славу!..» Гусар помчав – на ворогів!.. І криці дзвяк, і крик, і кличі... Сміливо ряд на ряд летів В жадобі вогняної січі... І в тому гуркоті страшнім Не стало Вейсмана – героя; А полк його скотивсь, як грім. На мусульман святою мстою. І впали орди ворогів. їх, як траву, клинки скосили. І рос свій прапор водрузив, Де греків прадіди громили.
|