|
Олег простився з тишиною І став серед полків. Свої полки, немов з грозою, На Цареград повів. І забілів Дніпро човнами Між скель, біля проваль, І під завзятими рулями Пінясто мчався вдаль. Дружина воїв між собою Кипіла, мов ріка. Горіла вся в чеканні бою, Весела й гомінка. І не страшили перешкоди, Ні скелі крем’яні, Ані бурхливі темні води З камінням в глибині. Старий Олег, подібно птиці, В Євксін через Лиман – І при Леоновій столиці Розкинув грізний стан! І раптом воями укрилась Ворожа сторона, І кров людська зачервонілась, Кругом гуде війна! Горять хати, по селах голод, Пил в’ється з-над долин, В серцях несуть убивства холод Варяг і слов’янин. Нащадків Брута і Камілла Холодний жах пройма; В них від розкошів спала сила І мужності нема. Їх імператор, мов безгласний, В палаці трепетав І в астрології – нещасний! – Рятунку все шукав. Олег задумав приступ смілий, Човни свої підвів. Підняв на кожнім парус білий І став між берегів. «Ходім!» – так мовив князь Росії. Герої ж молоді По суші з ним до Візантії Пішли, як по воді. І зляканий тим боєм-виром, Щоб врятувати трон, Послів, дари, – з благанням миру Олегу шле Леон. Олег з презирством взяв данину, Леону мир дає, І відкликає в тую ж днину Все військо він своє. Та для науки Візантії, Неначе заповіт, Прибив свій щит з гербом Росії В Царграді до воріт. І ніби птах на волі вольній, Що лине в небесах, Олег помчався в град престольний На крилах-парусах. Народ на березі крутому Зустрів ряди полків, Олега вшанував потому І вихваляв богів. Гуляв весь Київ цілоденно І радість виявляв, І князю Віщого імення Одноголосно дав.
|