Немає більшого болю,
як у нещасті згадувати
щасливий час...
Данте
|
Частина перша
В краю хуртовин і снігів,
На Лени березі пустиннім,
Чорніє довгим ряд домів
І вбогих юрт брусові стіни.
Навкруг сосновий частокіл
Піднявся із снігів глибоких,
І з гордістю на дикий діл
Глядять хрести церков високих.
А там шумить дрімучий бір,
Біліють снігові рівнини,
І простяглись кремінних гір
Різноманітні верховини...
Усе суворістю важка
Похмура цих сторін природа;
Реве запінена ріка,
І часто звихрена негода
Все хмарами заволіка...
Ніхто у край цей сумовитий
До в’язнів білої тюрми
Не прийде, боячись зими,
Де довго снігом все покрите.
Одноманітно дні течуть,
Якут живе мов одичілий;
Лиш часом, як сніги спливуть,
Сюди злочинців півзомлілих
Під караулом приведуть;
Або, пошукуючи хутер,
З далеких і близьких країв
Сюди, у місто це забуте,
Загляне караван купців.
Тоді враз оживляє мить ця
Якутськ заглухлий і сумний;
Кругом шумить і метушиться
Народів різнобарвний рій:
Якут із юкагиром гойну
Несуть з пустині дань-ясак,
Лісний тунгуз і, списом збройний,
Сибірський рядовий козак.
Тоді зима немов покине
Сумну країну цю на мить;
Безмовний ліс загомонить,
І крізь замаєні долини
По скелях Лена зашумить.
Отак навідується стиха
В години тужні і німі
Не раз до страдника в тюрмі
Душі недовгочасна втіха;
Так спокій часом надлетить,
Замерзлу душу стопить звільна,
І враз усмішка мимовільна
Чоло злочинця прояснить...
Та хто це, крадучися з дому,
В тумані ранньому іще,
Іде по березі крутому,
Рушницю взявши на плече?
У півжупані, в шапці чорній,
Зап’ятий поясом тонким,
Мов з-над Дніпра козак моторний
В своїм убранні бойовім?
Зір неспокійний, повний суму,
Журба на риси налягла,
І на високості чола
Тривожні вирізьбляє думи
Йому ворожа доля зла.
Ось він простяг на захід руки;
В очах огонь йому заграв,
І з поглядом страшної муки
Він весь схвильований сказав:
«О, краю рідний! Ниви милі!
Чи ще побачу вас хоч раз?
Священні прадідні могили, -
Вигнанець не обійме вас!
Дарма любов’ю серце п’яне...
За тебе в бій не стану я,
Ось у ганебному засланні
Душа кривавиться моя».
Сказав так, і по косогори
Пішов по стежечці вузькій,
І самітний у дикім борі
Він зник в гущавині лісній.
Хто він? Цього ніхто не знає
Він здавна в цій країні мли;
Як вість народна повідає,
Його в кібітці привезли.
Його із усміхом привітним
Ніхто не стрінув ще ніде,
І вже посивіло помітно
Його волосся де-не-де.
Він не варнак; глядіть, не видко
На нім нещасного тавра,
Що кат для сорому ним гидко
Чоло злочинця вижира.
Та вид суворіший у нього,
Аніж таврованого вид;
Спокійний він: отак тривогу
Байкал, що бурі жде, таїть.
Як в темряві глухої ночі,
Коли у хмарах місяць спить,
Надгробний огник десь горить, -
Горять так невідомця очі.
Мов звір, блукає він, мовчить,
Один, від всіх далеко, ходить,
Ні з ким він дружби не наводить,
На всіх понуро він глядить.
В країні цій лісній, холодній
Тоді жив Міллер благородний;
В хатині вбогій для віків
Велике діло він творив
І, серцем спрагнений, голодний,
Примхливу долю він корив,
Свій край покинувши, він кроки
Звернув до цих сумних сторін,
В нізнання пристрасті високій
Досліджував природу він.
У час суворої негоди
Він слухав повістки старців
Про Єрмака і козаків,
Про їх одчайдушні походи
Крізь царство холоду й снігів.
Як часто, вийшовши із дому,
Блукав, не чуючи він ніг,
По океані сніговому,
По дебрях і шпилях гірських;
Слідив, як сонце синь пустелі
Багрянить полум’ям не раз,
І як на Кангалацькій скелі
Воно зникає в літній час.
Іще небачене, нечуте,
йому з’являлося в красі:
Підсоння непривітне, люте
І прості звичаї усі.
Якось він у морозну пору
Гнав оленя з сибірським псом,
І на лещатах вбіг до бору,
Сповитого зимовим сном.
Там сосни вгору піднялися,
Кедрину іней вкрив пушком,
І галузі густі сплелися
Скрізь непроникливим шатром.
Не видно стежки ні дороги...
Крізь чагарник, сніги густі
Несеться олень бистроногий,
Поклавши роги на хребті.
Ось він між соснами шугає,
Летить... враз вистріл!.. скорий біг
Нежданно олень уриває...
Ось сколихнувся - і на сніг
В крові убитий опадає.
Тут Міллер свій бентежний зір
Над тілом оленя підводить
В гущавину, крізь нетрі, в бір,
І раптом бачить він: виходить,
Рушницю несучи важку,
Окутаний кожухом чорним,
В кудлатій шапці-чобаку,
Мисливець хвацький і проворний...
То був засланець. Зір хмурний,
Рушниця й одяг той чудний
І вид, що тугою винився,
Лякали нашого мандрівця.
Та, тремтячи в глуші лісній,
Як мандрувати перед ніччю?
Ні, переляк .здолавши свій,
Немов стріла, помчав мерщій
Він незнайомцеві на стрічу.
«Хто б ти не був, - так він казав, -
Стань повадатарем, на Бога!
Я, звіря женучи, відстав
І в нетрі дикі ці попав.
Скажи, куди в Якутськ дорога?»
«Дорога за тобою, там,
Година ходу, у долині:
Та ради не даси лісам
І ледве чи до ночі сам
На шлях ти виберешся нині.
Вже дня зближається кінець...
Та в мене недалеко буде
Убога юрта-хутірець,
Там відпочинеш ти по труді».
Вони пішли. Лісну глушінь
Густіше залягає тінь...
Погасли промені грайливі,
Настала ніч... Та місяць сплив
На небо самітний, тужливий,
Дрімотний ліс він посріблив
І юрту мандрівцям відкрив.
Прийшли і на порозі стали!
Ввійшов засланець наш сумний,
Об кремінь стукнуло кресало,
Сипнув на губку іскор рій,
Аж та розжеврілась помалу.
Удар кресала освітляв
Хмурні кутки в лісному домі,
На цівку зброї він лягав,
На довгий піж клав світла промінь,
На шаблі і списі блищав.
Очей не зводячи з мисливця,
Спинився Міллер перед ним:
Невільний ляк у нім таївся,
Стояв він з поглядом німим.
Огонь роздувши, наш мисливий
Каганчик звинно засвітив,
Присунув лаву і, дбайливий,
Стіл скатертиною накрив
І гостя чемно посадив.
І ось, за їжею, цікаво
В господаря вп’яливши зір,
Мандрівець починає жваво
З ним розмовляти про Сибір...
І як же Міллер у розмові
Був зачудований усім:
І хто б не здивувався тим! -
Він серед пущі в кожнім слові
Побачив європейця в нім!
Свій край покинувши з журбою,
Два роки Міллер, мов чужий,
Блукав безрідним сиротою
В землі забутій і глухій.
І ось, оточений лісами,
Він несподівано в глуші
Уперше міг журбу душі
Прогнати мудрими словами.
Той сяв повагою лиця;
Слова, думок високих повні,
Устами сивого ловця
З чуттям спливали невгамованим.
В розмові довгій і живій
їх очі спалахами грали:
Вони навзаєм відкривали
Серця у глушині лісній
І тайни дум своїх звіряли.
Нічних не тямлячи годин
Ні втоми, наш мандрівець ухом,
Здавалось, став увесь і слухав
Жадливо невідомця він.
«Мене повісти, гостю, просиш,
Хто я і як сюди попав? -
Так невідомець промовляв. -
Нікому іде вигнанець досі
Душі своєї не звіряв.
Думки тут інші мають люди:
Мене б ніхто не зрозумів -
І сповідь цих похмурих слів
Не сколихнула б їхні груди.
Тобі ж довірю тайну дум,
Розкрию серця свого муки,
Бо ти, як слід воно, науки
Огнем опроменив свій ум:
Все зрозумієш ти, розрадиш,
І нещасливого не зрадиш...
Гляди ж, мандрівне молодий,
Як доля грізна нас підводить:
В одежі дикій і старій -
Пізнай - сидить у юрті цій
Мазепин приятель і родич!
Я - Войнаровський. Скрізь моя
Жорстока доля всім відома,
І ти, зажурений, ім’я
Моє чував напевно вдома...
Поглянь: мене згризає сум,
Немов кістяк ходжу охлялий,
На чолі борозни печалі,
Немов печать важенних дум,
Цей вигляд страдницький наклали.
Серед лісів і диких скель,
Без радості, як в’язень вічний,
Я підтоптався безпомічний,
І серце в кризі цих пустель
Замерзло холодом північним.
Ніщо мене не веселить,
Любов і дружба - все байдуже,
В душі мов оливо лежить,
Вже й серце ні за чим не тужить.
Тікаю під очей людських;
Мені їх погляд серце ранить
І слово спочування їх
Мені терпкіше від догани.
Хто серед снігу й забуття
За честь і волю терпить горе,
Тому миліш були б докори,
Аніж вороже спочуття.
Ти так тужливо не гляди,
Жалями серця не сколихуй,
Душі безсердно не буди,
Назад журби не приводи,
Що вже в грудях заснула тихо.
Признаюся: хотів би я
Для всіх чужим зробитись, марив,
Щоб всіх лякала тінь моя
І щоб, побачивши здаля,
Мене жахались, мов примари.
Тоді, здавалось, супокій
Вселився б у душі моїй...
Та я також пізнав утіху,
І я колись людей любив
І з чаші сповненої пив
Любов солодку й дружбу тиху.
У рідній стороні колись
На лоні пишнім щастя й волі
Мої юнацькі дні сваволі
Потоком бистрим пронеслись:
Як сни, як привиди туманні,
Минулись радощі нежданні,
І метушливість гомінка -
Війна, любов у тузі п’яній,
І буйні мрії юнака.
На поляків і кримців коні
Я з Палієм збирав під стяг
І в гайдамацькому загоні
Шукав я смерти чи - звитяг.
Бувало, коні бистроногі
В степах безкраїх і глухих,
Де ні оселі, ні дороги,
Мчать вихром вершників прудких.
Серця палали в нас до волі
І бадьорила нас вона,
Повітрям ми жили у полі,
Живились жменею пшона.
На ворога в погоні скорій
Нам шлях показували зорі
Чи вітер, чи горби могил,
І ми як буря, у нестямі,
Збиваючи навколо пил,
Піднявши галас над полями,
Неслись на ворогів щосил.
Ватаги сміливі літали
По їхніх селах і містах,
І землі ворога топтали
Війна і руйнування жах.
Скрізь утікав побитий ворог
І, пут безславних боячись,
Данину нам безславну скоро
За мир недовгочасний ніс.
Якось я, сповнений відваги,
Взяв з невеликої ватаги
Зухвалих кілька молодців
І налетів на ворогів.
До ночі бій тривав. Гурмою
Уже змішались поляки
І, знов шикуючи полки,
Нам відступали поле бою.
Враз крик татарський залунав...
Поля і стогнуть і трясуться...
Куди не глянь - ворожих лав
Загони звідусіль несуться.
В одній хвилині хмари стріл
Дружину сміливу покрили,
І встоятись не стало сил.
Скрізь вороги нас обступили,
Аж врешті, кинувши той бій,
По рівнині ми степовій
Розсипались і розгубились...
Я чув погоню вдалині
І закривавлений, у ранах,
Я гнав нестримно на коні,
Щоб не попастись на аркана.
Вже Криму хижого сини
Давно гонити перестали,
І хутори із далини
На обрії вже виринали.
Десь огник запалив куринь,
Я вже гадав, що лиха збувся!
Та враз замучений мій кінь
Пристав, з іржанням похитнувся,
І на межі моїх сторін
На землю повалився він.
Внизу високої могили,
Із неживим конем своїм,
Під небом чорно-голубим
Лежав я стомлений, безсилий.
Як град, котився піт з чола,
Потоком з рани кров текла...
Рятунку кличучи, даремне
Я кволим голосом гукав:
Але в степу пустиннім, темнім
Він, народившись, завмирав.
Ні звуку... лиш сумна могила
Тужливо з вітром говорила
І, сам один серед степів,
Дворогий місяць тихо плив,
Освітлюючи темінь ночі.
Не рухаючись, я лежав;
Уже, здавалося, вмирав;
І, зазираючи ув очі,
Круг мене хижий крук літав...
Враз тихий шелест ловить ухо.
Дивлюсь: мов статуя, без руху,
Стоїть козачка молода;
Схилившись лячно паді мною,
На мене з тихою журбою
І спочуванням погляда.
О незабутня та хвилина!
Коли згадаю погляд твій,
На лихо долі навісній
Та згадка радує єдина!
Я не забув її, повір!
Я тямлю зустріч ту чудову,
Я згадую ласкаву мову
І повний спочування зір.
Дівочу тямлю я утіху,
Коли моє скінчилось лихо,
Коли взяли мене й коли
В курінь до батька понесли.
Яким турботним піклуванням
Вона мене оповила,
З яким захопленням ішла
Назустріч всім моїм бажанням!
Чар всіх утіх мені яснів
В очах козачки темнозорих,
Її словами я п’янів
І лікував жорстоку хворість.
Коли заснути я не міг,
Вона, присівши в узголов’ї,
Дивилась з тихою любов’ю,
Очей не зводячи своїх.
Як засипляв я від знесилля,
Вона блукала серед піль,
Цілющі корінці і зілля
Мені приносила відтіль.
На мене мило і привітно
Не раз дивилися вона...
Так полонила непомітно
Мене козачка чарівна.
Невинна зразу і несміла,
Вона мене не розуміла:
Я сумував, кипіла кров,
Та скоро збуджена любов
Дівоче серце запалила...
Вкінці день щастя завітав!
Я, зцілений тим піклуванням,
З душею, повною кохання,
Знов повносилий з ложа встав.
Не довго ми любов таїли;
Огонь сердець своїх палких
Батькам старим її відкрили
І на союз сердець просили
Собі благословення в них.
Три роки, наче блискавиця,
Пройшли у простім курені:
Не раз з дружиною мені
Не довелося розлучиться.
Серед пустинь, серед степів,
З дітьми веселими я жив,
Пізнав я любощів принадність
І разом з милою я пив
Ясного щастя повну радість.
Похмурий гетьман нас любив,
Розпещував нам діток милих,
Аж врешті з місць тих запустілих
В Батурин нас переманив.
Спокійним током все плило,
Я був щасливий. Та втекло
Те щастя скоро, заховалось.
З війною Карла принесло:
Настав на Україні галас,
На бій живе все потягло;
І на Мазепине чоло
Журба й похмурість насувалась.
Із-під його навислих брів
Блищав огонь якийсь вагітний,
Він в серці дикім щось таїв,
І мовчки слухав він полків
Козацьких оклики привітні.
Звідкіль журба така важка,
Ніяк не міг я догадатись.
Мазепа від усіх ховатись
Умів, збираючи війська.
Аж раз він пізньою порою
Мене покликати казав.
Заходжу й чую: “Я бажав
Давно розмовитись з тобою:
Велика таїна моя
Тобі її довірю я:
Але вперед скажи, мій сину,
Чи, не жаліючи, життя
Віддав би ти на Україну?”
“Як треба, згину в боротьбі, -
Так крикнув я, - за Україну
Віддам дітей своїх, дружину,
Лиш честь я збережу собі!”
У нього зір зайнявся жаром:
Так, як розходиться імла,
З його похмурого чола
Мов стерло враз турботи хмару.
Він руку стис мені й сказав:
“Ти син правдивий України!
Я патріота невіднині
У Войнаровському вгадав.
Я не люблю сердець холодних,
Вони повік ворожі нам
І славним проминулим дням:
Їм марні горещі народні.
В них почувань палких нема,
Ані огню в душі, ні сили;
Вони з колиски до могили
Всі звикпи тільки до ярма.
Ти не такий, це добре бачу:
Хай заторкну твою гарячу
Любов, сказавши, що мою
Країну більш як ти люблю.
Як слід героям, що на світі
Живуть для батьківщини, ти
Себе, дружину милу й діти
Готов у жертву принести.
Та я, у мстивому паланні,
Щоб пута люті рознести,
Готов і честь покласти в дані.
Але.до речі нам пора:
Ціню великого Петра;
Та, вірний тільки Україні,
Знай: ворог я йому віднині!
Мій крок зухвалий, справа ця
Уся залежить від одваги.
Я жду непевного кінця,
Не знати: слави чи зневаги!
Та я рішився: хай на нас
Зла доля всі нещастя звіє, -
Вже недалекий бою час -
Змаг волі з царством тиранії!”
Розмова ця мені була
Початком злим мого загину!
Пора всіх радощів пройшла,
І відтоді, моя країно,
Лиш ти всю душу зайняла.
Мазеві відданий душею,
Сни України і добра,
Я з непримирністю всією
Пішов на гордого Петра.
Ох, може я несправедливо
Згорав гордливістю, та я
В жазі свого сліпого гніву
Тираном уважав царя...
Можливо, що не доціняв я
його в ненависті як слід
І уважав самодержав’ям
Те, що цінив у ньому світ.
Пізнавши долю зловорожу,
Несу я жереб свій як гріх,
Та, ох! - далеко від своїх
Невже байдужий бути можу?
Душею зроду огняний,
За долю й честь свойого краю
Хотів я йти на славний бій,
Та без користи загибаю
В країні дикій і чужій.
Як тінь, журба іде за мною...
Згасає жар очей моїх,
Я тану так, як лід весною
Від сонця променів палких.
Душі так важко честолюбній
В безділлі жити, без борні,
І знати долі вирок згубний
І повні безнадії дні.
Та доля гинути даремно,
Ховаючи журбу років,
І бачити могилу темну
Здаля від рідних берегів...
Чому, чому в бою кривавім
На гордовитому коні
Не стріла смерть мене в Полтаві?
Чому, у славі чи неславі,
Не впав я в рідній стороні?
Та ах! Умру в цім царстві ночі!
Так доля склалася моя:
Загину, і чужа земля
Вигнанцеві засипле очі!»
Частина друга
Уже світання надплило:
В лісах мороз стріляв навколо,
По небу сірому текло
Вже сонячне криваве коло.
Та в юрті день ще не вітав:
Проховзнувшись крізь віття біле,
Лиш у вікно заледеніле
Самотній промінь зазирав.
Нові знайомі вже сиділи,
Мов давні друзі, при огні,
Соснові дрова вже зотліли,
Лиш синім огником тремтіли
Жаринок спалахи ясні.
Мандрівець слухає журливо
Про все, що страдник переніс,
І часто вибухає гнівом,
То знов не стримує він сліз...
«Ти бачив, може, в час весни,
Коли розкована, шалена,
Під кручами несеться Лена?
Коли, зібравши буруни,
Вона трощить усе і бурить,
Зриває льоду кучугури,
Або, здійнявши хижий рев,
Горби бурунні роздуває,
І з гуком урвища зриває,
Несе з коріннями дерев
Крізь пустирі й ліси соснові?
Так ми, зірвавши геть окови,
На поклик краю й ватажків,
Розносячи усі загати,
Свої прана обороняти
Рвонулись з батьківських степів.
Запрагнувши гучної слави,
Шукав я бою, не забави,
І об московські черепи
Я затупляв свій меч кривавий
І кров’ю червонив степи.
Мазепа і герой північний
Бої зводили героїчні
З Петром. Димилися поля,
Понад зогнилими тілами
Собаки гризлися з вовками,
Здавалась трупом вся земля!
Та сил було у нас замало:
Нас переміг Петро меткий.
Він надійшов - злощасний бій, -
І України враз не стало.
Полтавський грім зарокотав...
Та Карл відважний із полками
Петра в бою не подолав.
Розбитий, вперше він тікав,
А вслід йому - Мазепа з нами.
Не спочиваючи, п’ять днів
Тікали ми серед степів
Від куль ворожої погоні.
Уже підбиті наші коні
Тримались ледве на ногах,
Нас холод тиснув по ночах,
А вдень, хитаючись від спеки,
Тяглись ми змореним гуртом...
Раз серед ночі під ліском
Спочити по шляху далекім
Ми зупинились за Дніпром.
Заглухлий степ синів довкола;
Десь місяць серед хмар застряг,
І лиш крізь тишу захололу
Ріка шуміла в берегах.
На землю повсть пославши грубу,
Плечима спершись на сідло,
Охлялий Карл дрімав під дубом,
Навколо військо прилягло.
Мазепа над багаттям збоку
Присів на зваленому пні.
Мовчали простори нічні,
І з хмурим поглядом глибоким
Він серце відкривав мені:
“Яка зрадлива доля темна!
Які підвладні всі ми їй!
Сердець відвага надаремна:
Останній закінчився бій!
Одна хвилина все рішила,
Одна хвилина все згубила,
І батьківщині вже моїй
Не знати щастя, ні надій!..
Але я духом не скорюся,
Не стану долі я рабом.
Невже я з нею не поб’юся,
Коли змагався із Петром?
Так, Войнаровський, до хвилини,
Докіль горить іще життя,
Усе, що тільки зможу я,
Зроблю для рідної країни.
Спокійний я в душі своїй:
Петро і я - з нас кожен правий,
Як він, я жив також для слави,
Ішов за батьківщину в бій.”
Затих він... Очі лиш палали...
Важкі в нім билися думки,
Із тріском дрова догоряли.
Мазепа ліг. Та козаки
Враз полонених двох примчали.
Встав сивий гетьман. Він хмурні
Ховав якісь у серці думи
І поспитав він у задумі:
“Що ж там у рідній стороні?”
“Я із Батурина недавно, -
Один із бранців тих казав, -
Народ Петра благословляв,
Радий за перемогу славну,
Він день і ніч бенкетував.
А ти для них, Мазепо, Юда:
Усі кленуть тебе і гудять...
Палата .знищена твоя,
Вся пограбована за змову,
І гетьманське твоє ім’я
Тепер зневаги й лайки слово!”
Схиливши голову, без слів,
Мазепа гірко посміхнувся
І знову на траві присів
І в плащ широкий загорнувся.
Ми всі із співчуттям німим,
Палаючи важкою мстою,
Стояли мовчки перед ним,
Прибиті вісткою страшною.
Він прикував серця усім -
Народу вождь, тепер без дому
Ми батька бачили у нім,
Любили батьківщину в ньому!
Не знаю сам, чи він бажав
Спасти лиш нарід України,
Чи трону в ній собі шукав -
Мені він не розкрив причини.
До вдачі хитрої я встиг
Вже звикнути, десяток років;
Проте ні разу я не зміг
Збагнути задумів глибоких.
Мандрівне, від юнацьких днів
Він був потайливий: не знаю,
Чого на дні душі хотів,
Що готував для свого краю.
Лиш знаю те: не помогли б
Ні дружба, ні добро родини,
Його убив би я, коли б
Він зрадив волю України!
Світанком рушили ми знов,
Сумними їхали степами:
Як важко хвилювала кров,
Як серце нило від нестями,
Коли узріли ми у млі
Кордони рідної землі!
Прибитий сумом і журбою,
Я мов дитина заридав
І пригорщу землі святої
З хрестом на грудях прив’язав.
“А що, - шепнув я в ту хвилину, -
Як вже назад не повернусь?
Нехай хоч землю цю родинну
В країну повезу чужинну;
Я там на неї подивлюсь
І пригадаю Україну...”
Збулися прочуття сумні:
Велінням самовладним долі
Уже побачити ніколи
Степів не довелось мені...
По рівнині безводній, бідній,
По тирсі де-не-де рідкій,
В країні степовій, неплідній,
Неслись ми в куряві густій.
До краю коней ми підбили,
Терпів і вершник у вінці,
Аж ми і шведи накінці
Безсилі до Бендер добились.
Тут гетьман тяжко захворів:
Він у пропасниці тремтів,
Він кидав погляди, як вістря,
І весь розпалений, в огні,
Казав він Орлику й мені,
Що бачить Кочубея й Іскру.
“Ось-ось вони!.. І кат при них! -
Він говорив з тремтінням, - бачу,
Як серед вигуків і плачу
На ешафот виводять їх...
Вже їм не оминути муки.
Ось кат закочує рукав,
Ось він бере сокиру в руки...
І безголовий труп упав...
А потім другий... Всі трясуться!
В очах жахливі блиски в’ються!..”
Або з’являлася мара -
До мене він тулився в гніві:
“Я бачу грізного Петра,
Прокльонів чую крик жахливий!
Поглянь: палає в свічах храм,
З кадильниць в’ється тиміям...
Митрополит із грізним зором
Встає і промовляє з хором:
«Мазепа проклятий навік,
Бо він народу бунтівник!»”
А часто, тремтячи невпинно,
Крізь темінь бачив він глуху
То Кочубеєву дружину,
То ним зчаровану дочку.
Стражданням зможений великим,
Молитву вголос він читав,
То гірко плакав і ридав,
Або водив він зором диким
І мов безумний реготав.
А в час короткого спокою
Він зором сповненим журбою,
На нас тужливо поглядав.
У дні дев’ятім гірше стало
Мазепі, у вечірній час
Він був знесилений, охлялий,
Все слабші віддихи ставали,
І, болем мучений, він гас.
Я бачив гетьманову муку...
Припав до нього, взяв за руку,
Та горе! - вже вона була
Обвагітніла, без тепла!
Згасали очі у знемозі,
Піт виступав: він умирав...
Та враз він рештки сил зібрав
І, підіймаючись на ложі,
Поглянув огненно на нас:
“О Петре лютий... Україно!” –
Він крикнув і неждано згас:
Упав і голову відкинув,
На мене уп’яливши свій
Безрухий зір з-під мертвих вій.
Без слів, без почувань, мов камінь,
Над ним я голову схилив;
Здавалось, розум загубив,
Прибитий тужними думками...
Як похорону день настав,
Сам Карл, похмуріший від тіні,
В могилу гетьмана Вкраїни
З останком шведів провожав.
Козак чи швед - усі ридали.
Не йшов я, тінь свою волік.
Чужинче! Всі ми почували,
Що разом з гетьманом ховали
Вітчизни волю ми навік.
Героєві останню шану
Віддати я вже ледве зміг.
У той же день мене неждано
Хвороба повалила з ніг.
Я був над берегом могили,
Та повернулося життя.
Воскресни знов у тілі сили,
І знов почав терпіти я.
Коли набридло вже в Бендерах,
Я кинув їх і полетів
Далеко, до чужих країв,
Забути туги темний берег.
Та надаремно! Доля зла
За мною невідступно йшла,
Як дух ворожий. На скитанні
Мене схопили вороги -
І опинився на засланні
Я серед вічної тайги.
Спливло багато літ вигнання
В глуші дрімучих цих лісів,
Серед зневіри і страждання
Одною вірою я жив.
Звикав я до гіркої долі:
Лиш, потай ворогів моїх,
Про Україну і своїх
Я часто мріяв у неволі.
Що рідний край далекий мій?
Як він тепер - живе чи гине?
Петро - чи друг, чи ворог злий?
Де сльози ллє моя дружина,
Чи є ще побратим який?
Так у душі хвилинний спокій
Я бурив у вигнання дні,
І, думи кинувши глибокі
І місто негостинне, кроки
Звернув я в нетрі ці лісні.
В моїй журбі, нещасті й горі
Мені був милий шум лісів,
Я полюбив лісні простори,
І бурі рев, і плескіт злив.
В годину бурі заглушала
Борня стихій борню душі:
Вона мов сили повертала,
І на хвилину у глуші
Душа страждання забувала.
Раз коло юрти я стояв,
Один серед смерек високих:
Шуміла хвища, вітер грав,
І лютував мороз жорстокий.
Ліси і скелі в далечінь
Тяглися довгими рядами,
І, наче море, із снігами
Зливалась неба височінь.
Скрізь білотал, немов мережа,
Під снігом слався серед гір,
А збоку мріяв чорний бір
І Лени пишні узбережжя.
Неждано бачу: жінка йде,
Старою свиткою прикрита,
По снігу з дровами бреде,
Журбою й працею прибита.
Підходжу я - і пізнаю
У ній, у мить ту хуртовинну,
Козачку молоду мою,
Прекрасну подругу єдину!..
Моєю долею була
Вона стривожена, й пішла
Мене шукати на вигнанні.
Вона зі мною не могла
Не бути разом у стражданні!
Вона стрічала па шляхах
Чимало страдників закутих,
А де мій слід .загинув, ах! -
Я жив давно в юрбі забутих, -
Так наказав закон. Хто я -
Сказати й наглядач не вміє,
Спитати ж про моє ім’я
Ніхто в Іркутську не посміє.
Так вірна подруга моя
Пізнала долі бич жорстокий,
Мене шукаючи щодня
З журбою у душі високій.
Чужинче мій! Чи ж треба слів
Тобі в цій радості й терпінні,
Коли дружину я зустрів
У невідрадній цій країні?
При ній я відродився знов,
Та діток наших не найшов,
Всіх болів нашого страждання
Не дав зазнати їм Творець;
Вони, не бачачи вигнання,
Знайшли свій радісний кінець.
З дружиною вернулось в хату
Спокою трохи у душі;
Я сумував не так завзято,
Тужив я менше у глуші.
Та ох! Недовго мав я свято;
Мов сон, те щастя зникло враз.
Недуга, скривана весь час
У грудях подруги змарнілих,
Озвалась знов і навесні
її зблизила до могили.
Тут Бог пізнати дав мені
У подрузі моїй нещасній
Всю доброту в душі прекрасній.
У змагу з хворістю, сумна,
О, як турботливо вона
Сховати біль свій намагалась:
Вона привітно усміхалась,
Вся згадок сповнена старих,
І Іро дядька, про дітей своїх...
До неї мов життя верталось
З поривом почувань палких,
Та часто бачити я міг,
Як потайки слізьми вмивалась.
Для неї сили і життя
Даремно у небес молив я, -
Нема для долі вороття!
Пришила для серця мить жахлива:
“Мій друже! - мовила вона. -
Я помираю вже. Важкої
Зазнали долі ми до дна;
Та є країна ще одна,
Її душею ти достоєн.
Там суджено зустрітись нам!
Там жде нас плата за страждання,
Там мук немає, ні вигнання,
Ніщо нас не розлучить там”.
Вона затихла. Враз помітно
Огонь очей її потах,
З останнім зідхом на устах
Вона всміхнулася привітно
І згасла враз у квіті літ,
Зарання, в сніговій Сибірі,
Мов на зів’ялім билі квіт
В теплиці невідрадній, сірій!
Могилу невисоку їй
При юрті висипав я цій.
Не раз, коли повечоріє,
Я там задуманий сиджу,
Зринаючи на крилах мрії
За проминулого межу.
Живі встають переді мною
Мазепа, друзі і війна,
І, з непорочністю ясною,
Та, що не вернеться, - вона.
Чужинче! Спомини гарячі
Снагу у душу ллють мою,
І страдник жде на смерть свою
І солодко за другом плаче.
Не раз летять думки мої
Над тужним холодом могили
До вдачі тихої її
І образ згадується милий!
З якою пристрастю вона,
Думками гордими ясна,
Країну батьківську любила,
З якою жвавістю не раз
Про неї у вигнання час
Вона зо мною говорила!
Невгасний, незагойний жаль
З’їдав їй серце від початку;
Але не бачив сліз москаль:
Вона в житті, хоч би випадком,
Землі своєї ворогам
Нічим утіхи не зробила
І волі не дала сльозам.
Вона змогла, вона зуміла
Все з гордістю перенести
І дар добра в душі принадній
Навкірки долі самовладній
В стражданні навіть зберегти.
Прибитий болем по утраті,
Я щастя вже не міг шукати,
Я віру в щастя загубив;
багато горя пережив,
Але, змагатися безсильний,
Як боягуз, я не просив
Спасення в смерті самовільній.
Не раз стрічав я смерть в боях -
Вона кружляла коло мене
І трупів гори височенні
Мостила на моїх степах.
Але, зустрівши смерті подув,
В душі я не здригнув своїй,
Бо тямив, ідучи на бій,
Що я Мазепиного роду.
Я Брута змалку шанував;
Захисник Риму, гордий, сильний,
Душею був насправді вільний
І він велике доконав.
А все ж він заслужив докору,
Бо громадян він погубив
І свято ворогів не в пору
Він самогубством усвятив...
Ти бачиш сам, як я горюю,
Життя журбою повне вщерть:
Мене могла б звільнити смерть,
Та смертю і життям гордую...
Для України мушу я
Ще жити - їй любов моя;
Ще син якийсь народу славний
Спасе бездольних земляків,
І - заповіт моїх батьків -
Воскресне воля стародавня!»
Тут Войнаровський замовчав:
З обличчя думи відлетіли,
На віях сльози затремтіли,
І він молитись тихо став.
Мандрівець мудрий відгадав,
За що засланець так молився,
І сам сльозою осріблився
І руку він йому подав,
В душі приховуючи тугу,
На знак, що бачить в ньому друга...
У безвість день за днем ішов.
Зима знов налетіла біла
І в час морозяний оділа
Природу в сніговий покров.
Засланця мандрівник не кинув,
Стрічався з страдником старим
І разом, у журби годину,
Про незабутню Україну,
Як українець, мріяв з ним.
Аж раз один, у дні щасливім,
Про волю вістку несучи він,
До друга-страдника спішив.
Тріщав мороз. Немов стріла та,
Звивався олень при санчатах,
І він доріжкою летів.
Уже шукає він навпроти
Крізь галузі і глушину
Убогу крівлю самітну
З розваленим, похилим плотом.
«З яким захопленням йому
Скажу: "Кінець твоїм стражданням,
Мій друже, кинь своє вигнання,
На рідний край зміни тюрму!
Там жде, за горами стрімкими,
Тебе благословення всіх,
І яснодухі побратими,
І тихий дім батьків твоїх.»
Так добрий Міллер по дорозі
У мріях свій складав привіт.
Ось він доїхав до воріт,
Глядить: нікого на порозі,
Ніхто назустріч не іде...
Ввіходить. Промінь, що надлинув,
Снігами крадучися, кинув
Крізь двері сяєво бліде;
Все в юрті тихо, скрізь пустинно,
Лиш мла із холодом бреде.
«Безлюдно скрізь, усе спустіле,
Де ж дійся ти, вигнанче милий?»
І, весь тривожний від думок,
У серці в тайною журбою
Йде на могильний він горбок;
Що ж бачить він перед собою?
Під перехиленим хрестом,
З униз похиленим чолом,
Мов пам’ятник той намогильний,
Вигнанець тихий і безсильний
Сидить при подрузі своїй
У непорушності німій,
З безрухим поглядом пустинним:
Як мармур, світиться чоло,
І з недалекої долини
Уже мерця до половини
Пухнатим снігом замело.
| Святослав Гординський | 1970 |
|