I.В країні вихрів та снігів, Над Леною1, серед долини, Простягся довгий ряд домів І чорних юрт2 щербаті стіни. Навколо хат сосновий тин3 З сугорбів витнувся високих, І з гордістю на шир долин Глядять хрести церков високих. А там шумить одвічний бір, В снігу біліють полонини, І тягнуться кремінних гір Скелисті, гострії вершини. Од віку вбога та сумна У тих чужих краях природа; Ріка клекоче навісна, Бушує, казиться негода, І хмара сунеться грізна. Ніхто суворої країни, Страшної вигнанців тюрми, За лютість прокляту зими, Не навістить і на хвилину. Одноманітно дні веде Якутський4 мешканець здичілий: За рік там раз, чи два прийде Засланців гурт сумний, зомлілий – І бич дозорців прогуде... Чи до Якутів за хутрами, Крізь нетрі, пущі і туман Заверне з вільними купцями В забуте місто караван. Тоді на мент підбадьориться Якутськ мізерний та німий, Тоді усе замету шиться, І зворухнеться люд сумний. Якут і Юкагирь5 із лісу Несуть казні7 податок свій, Лісний Тунгуз6 та з довгим списом Козак сібірський вартовий. Тоді зима на мент єдиний Від місць суворих відлетить, Безмовний бір загомонить; Через левади і долини Красуня Лєна зашумить. Оттак одвідує в темниці Слабого вязня у журбі, Борця і велетня в борбі, Хвилинна радість-чарівниця. Там в душу стомлену влетить Спокій часами на хвилину, І усміхом на мить єдину Чоло катюзі прояснить... А хто се, крадучись із дому, В тумані, в ранній, тихий час Іде по березі крутому Й несе рушницю про запас? В ясній чумарці, в шапці чорній, Червоний пояс аж горить, Немов козак з Дніпра моторний, В убранні рідному спішить. У його погляд полохливий, В обличчі смуток і журба, На чолі мука й боротьба, І в’ється ряд думок мінливий, Що гонить доля, мов раба. Ураз простяг на захід руки, І промінь в оці запалав, І, стиснувши у серці муки, В палкому захваті сказав: «О, рідний краю! Степе рідний! Мені не бачить більше вас, Не привітає вязень бідний Святих могил в останній час! «Дарма горить огонь натхненний, Не можу я корисним буть: Заслання гніт страшний, пекельний Про все примушує забуть. «О, рідний краю! Степе рідний! Мені не бачить більше вас, – Не привітає вязень бідний Святих могил у смертний час...» Сказав; пішов по скосогору, По стежці крученій, вузькій; Звернув за скелею до бору І зник в гущавині лісній. Але хто ж він? Ніхто не знає. Давно його в країну мук, – Сільський народ оповідає – Привіз, мов злодія, гайдук. Усмішки на устах ніколи Ясної в його не бува; Ще не старий, а вже віддавна Волосся іней укрива... Він не варнак-дивись: на чолі Печаті карної нема, Що кат кладе ії в неволі, Що душу соромом пройма. Та вид його хмурніший вдвоє, Ніж чоло з каторжним тавром, Спокійний він – в такім спокої Байкал8 жде бурі перед сном. Як в темний час глухої ночі, Коли у хмарах місяць спить, Могильний огник десь горить, – Оттак блищать чужинця очі. Він завше осторонь, мовчить, Один, мов непритомний, ходить, Ні з ким знайомства не заводить, На всіх суворо він глядить. В країні тій сумній, холодній В той час жив Мілєр благородний В маленькій хатці, у тиші, Писав він для віків в глуші, Боровся з долею голодний Та вдовольняв жагу душі. З країни любої своєї Зайшов в пустельний сей куток Щоб працювати для ідеї, – Дививсь на цвіт блідих квіток. В суворий лютий час негоди Любив він слухати байки, Як бивсь Єрмак та козаки; Про славні, лицарські походи В країну бур, снігів тяжких. Частенько, вийшовши із дому, Блукав самітно довгий час По океанові сніжному, На скельні гори підіймавсь! Слідив, як сонце промінь ранній Розливши в тверді голубій, На мент за каганлицький камінь Сховає раптом облик свій. Для його все було новітнє: Природи дикої краса, Повітря гостре, непривітне, Звичаї прості, сміх, сльоза. Колись в мороз грізний, тріскучий Він оленя гонив із псом, На лижах скочив в ліс дрімучий – Було там все сповите сном. Стояли сосни споконвічні, Кедрини іней густо вкрив. Сплелись в узори таємничі Гілки широкі, повні див. Не видко в лісі тім дороги: Через бугри, сушник та сніг Тікає олень прудконогий, На спину склавши гілля ріг. Між соснами біжить, мелькає – Зненацька вистріл загримів: Тремтячи, олень уклякає, Від болю й жаху занімів – І далі з місця не рушає. Бентежний Мілєр тихо зір Туди, де олень впав, звертає: – Крізь пущу, нетрі й через бір До його раптом прибігає. Стрілець з рушницею в руках, І взявши оленя за роги В густих заметених корчах, Він тягне з лісу на дорогу. То був засланець... Вид сумний, Озброєння і вбір чудний І непритомний погляд дикий В душі збудили жах великий. Але не міг в глуші лісній Іти сам Мілєр без дороги; Сховавши ляк і смуток свій, Мов вихор в займанці тісній, Спішив на зустріч, яко мога. «Гей, хто б не був ти», він сказав: «Будь поводатерем, благаю – Згубив я шлях, як звіра гнав, У дикі нетрі я попав І як в Якутськ пройти – не знаю...» «Твій шлях лишивсь позаду, там, – З годину йти до його треба... Але тобі я раду дам: Не втрапиш до Якутська сам, Як тьмою ніч закута небо, – Уже вечірня йде пора – Але тут хутір є близенько: Ми разом підем до двора – Там відпочинеш ти гарненько». Пішли. Густішає все бір... Вже менше стежку бачить зір; Погасло сонце в океані. Спустилась ніч... Уже з-за гір Піднявся місяць із туману, Безмовний бір осеребрив І юрту сяєвом залив. Прийшли... Навколо все вже спало.. В убогу юрту мовчки йдуть; Задзенькав кремінь об кресало, Жаринки приснули на трут, Збудилась тиша дзвоном сталі... І кожний кремня й сталі приск В кутку убогої оселі Освічував рушниці блиск, То ніж, що тінню грав на стелі, То шаблі й списа дружній стиск... Очей з засланця не спускає, Біля порога Мілєр жде, Холодний жах його проймає І в душу рій думок веде. Господар же німий, суворий, Малий каганчик засвітив, Приніс ослін і стіл дубовий Старим настільником накрив, До столу гостя посадив. Під час вечері гість цікавий Задумливий втопивши зір В господаря, заводе жваву Із ним розмову про Сибір. О, як же Мілєр здивувався, О, як страшенно він зрадів! Тай хто б, скажіть, не затремтів? – З освіченим єством спізнався І Європейця в нім зустрів!... Лишивши край свій із журбою Два роки Мілєр, мов чужий, Блукав бездомним сиротою В країні дикій та глухій. І враз, в пустелі сій, самітний Він несподівано в глуші, Розважить міг журбу душі В розмові любій та привітній. Обличчя вдумливе, живе, І річ, думок високих повна, Із вільних, дружніх уст пливе, Мов хвиля буйна, невгамовна. В розмові любій та ясній їх очі радістю палали: Один одному спочували, Взаємно душі відкривали В журбі холодній та грізній... Свою утому гість забув, І пізній час і сон крилатий. Він незнайомця слухать радо Всю довгу ніч готовий був. «Ти хочеш знати, гостю добрий, Хто я і як сюди попав?» Так незнайомець запитав: «Того сей мученик безправний Іще нікому не казав. Не ті думки тут мають люди: Для їх усіх чужинець я – І доля страдницька моя Не зворушила б їхні груди. Мою ти душу зворушив, З чуттям не буду я таїться, Бо ти, як кожному годиться, Знанням свій розум просвітив: Ти розумієш і розважиш І безталанного не зрадиш. Дивися, гостю любий мій Як з нас сміється тут недоля: В одежі вбогій на старій Сидить з тобою в юрті цій – Кревняк Мазепи, лицар волі. Я – Войнаровський... Ой, не раз Про мене й мій талан9 жорстокий Напевно мова йшла у вас І душу стиснув жаль глибокий. Мов шашіль серце точив сум, Мов мрець блукаю, очі впали, На чолі борозни печалі Немов печать проклятих дум Суворий знак мені поклали. Серед лісів та скель грізних Блукаючи німий, голодний, Я підтоптавсь від дум сумних, Здичів від літ тут самітних І став, мов камінь той, холодний. Мене ніщо не веселить, Любов і дружба – все байдуже; Тяжка журба мене гнітить І серце стомлене все туже10. Я від людей ховаюсь всіх, Не можу бачити їх виду: Їх спочуття до мук моїх Було б страшніше, ніж обида. Кого загнали в край снігів За справу рідної країни, Той радше прийме глум і кпини, Ніж спочуття від ворогів. І ти журливо не гляди І не висловлюй спочування, І так жорстоко не буди Моєї клятої біди, Що спить в обіймах сподівання. Признаюсь щиро – я б бажав, Щоб люди вигнанця цурались, Щоб погляд мій усіх лякав, Страшним огнем серця проймав, Щоб, наче привида, жахались. Здається, що в душі моїй Тоді б запанував спокі́й... Та знав і я колись відраду І щиро всіх людей любив І повну чашу щастя пив, Кохання й дружбу знав без зради. В коханій, рідній стороні, На лоні пишної природи, Немов весняні буйні води, Пройшли мої юнацькі дні. Минули роки молодії Розвіяв вихор серця мрії, Палкі змагання до мети, Життя розбило всі надії, І всі омани суєти... Я – ворог Кримців11 і Поляків, Ішов за Палієм12 у слід; З юрбою смілих гайдамаків Шукали смерті, чи побід... Бувало, коні прудконогі В степах широких та глухих, В високих травах, без дороги, Несуть нас, козаків палких. Любов палала в нас до волі; Бадьорі та міцні, без сна, Були повітрям ситі в полі І жменею муки й пшона. Ой так! На суші і на морі Нам шлях показували зорі, Шалений вітер, ряд могил; І наче дикі чорні хмари, Мов мали сотні дужих крил, На ворогів несли ми кари І вибивали їх із сил. Міста і села руйнували, Ляхів і Кримців до ноги, Усіх, без жалю вибивали, Тремтіли з жаху вороги. Від сили нашої втікали, І, боячись іти в ясир, У нас за гроші купували Хиткий, короткочасний мир. Ось раз в захопленню відваги З малим, слабим числом ватаги Найкращих смілих вояків Напали ми на ворогів. Тривав весь день той бій... Поляки, Згубивши певність у бою, Юрбу шикуючи свою, Лишали нам ліси й байраки... Аж чуєм Кримців гомін враз – Луна в степу іде, лунає І вмент з усіх боків на нас Ворожа сила налітає! В одну хвилину хмари стріл В ватагу нашу засвистіли, І впали купи мертвих тіл: На нас скажені йшли-летіли... Нарешті ми лишивши бій, В степній місцевості глухій Шукати захисту хотіли... Погоню чуючи з степів, Поранений, в огні, від муки Стрілою верхи я летів: Боявсь в ворожі впасти руки. Вже Криму заздрісні сини Давно гонитись перестали; Гаї своєї сторони Мене, мов рідного, витали. Вже світло бачив по хатах: Уже я думав, що дістався, Коли відразу на ногах Кінь піді мною захитався; На землю, стогнучи, упав І більш сердечний вже не встав... Один край славної могили З конем упавши там своїм, Під рідним небом голубим Лежав я змучений, без сили. Котився градом піт з чола, Із ран гаряча кров текла; Підмоги прагнучи душею, Я тихий голос видавав; Але дарма – він над землею Не встигши знятись, замирав. Було скрізь тихо; щось могила Журливо з вітром говорила. Дворогий місяць в небі плив І промінь свій на мене лив. В півсумерку німої ночі, Без руху, кволий я лежав; Здавалось – вже зовсім конав, Уже давно до мене в очі Зловісно ворон зазирав, Аж бачу, як світати стало, Ще тільки сонечко вставало, Козачка, мов зоря, стоїть, Схилившись тихо наді мною; З таємною в очах журбою На мене приязно глядить. О, незабутня та хвилина! Про неї спомин чарівний, Мов сон рожевий та ясний, Єдина втіха на чужині! Тебе я й досі не забув, Хвилино радісна, чудова: Ласкавий погляд, ніжна мова, Той мент, що сонцем ясним був: Я не забуду дня святого, Коли мене напівживого, Внесли у ранці козаки У хату, до ії батьків. З якою радістю чекала, Щоб хворому в пригоді стать, Про все дізнатись, розпитать, – Бажання серцем відчувала... Утіху, радість я ловив В моїй козачці чорноокій В ії словах я розкіш пив, І затихав мій біль жорстокий. Коли вночі не міг я спать, Уважна, лагідна й натхнена, Вона сиділа коло мене, Мене старалась розважать. Як сходив спокій хоч хвилинний, Вона ішла тоді збирать Коріння, трави і рослини, Щоб ними біль мій гамувать. І погляд любий та привітний Я часто на собі стрічав; – І так, для себе непомітно, Їі я щиро покохав. Моя голубка чиста, біла, Мене не швидко зрозуміла. Я сумував; горіла кров, – Та скоро збуджена любов У неї в серці закипіла. Настала радісна пора! Спасло щасливе лікування: З душею, повною кохання, Я вийшов в поле із двора... Чуття не довго ми ховали І швидко пал сердець своїх Їі батькам до ніг поклали І взяти чесний шлюб прохали Собі благословення в їх... Три роки хвилею здалися Під тихим захистом сільським; З своїм подружжем молодим Душею й серцем ми злилися. Серед гаїв, серед квіток, В гурті щебечучих діток, На тихім лоні незрадливім, З зорею, кращою з зірок – Я почував себе щасливим. Суворий гетьман нас любив; Як дід пестив своїх онуків; Нарешті з тихих наших луків В Батурин нас переманив. Звичайно й любо все ішло, Життє спокійне там було, І враз, мов хмара, розійшлося... З війною Карла13 принесло – На Україні все знялося, Загомоніло, загуло; І тільки гетьмана чоло Суворим сумом понялося. З-під брів нахмурених почав Огонь вихоплюватись дикий; Суворий, з нами він мовчав, Байдужно, холодно приймав Своїх полків привіт великий. Причину гетьмана журби Даремно взнать я намагався; Мазепа від усіх ховався, Мовчав. Стягав полки собі. Аж ось, осінньою добою У свій палац мене позвав; Ухожу й чую: «Я бажав Давно поговорить з тобою; Давно бажав признатись я, Відкрить тобі велику тайну – Я хочу знать твої чуття: Скажи, чи ти свого життя Не пожалієш за Украйну?» «Я все віддам, що в мене єсть, За волю й долю України, Віддам дітей своїх, дружину – Собі лишу я тільки честь». В Мазепи очі запалали. Як вранці ночі сива мла, Так з хмурого його чола Думки холодні позлітали. Він руку стис мою й сказав: «Я бачу сина України, – Уже давно громадянина Я в Войнаровському вгадав. «Я не люблю сердець холодних, Вони загибель нам несуть, Свій край в неволю заведуть, – Дарма їм пекло бід народних! «Високих дум у їх нема, В душі нема вогню, ні сили, Раби з колиски й до могили, Вони привикли до ярма! «Ти не такий, вглядів я зразу, Але кажу не для образи, Що Матір-Вкраїну мою Від тебе дужче я люблю... «Як слід відважному герою, За Україну дорогу, Сім’єю жертвувать – собою Готов в годину ти лиху... А я, в кривавий день розплати, Ховаючи в душі пиху, Готов і честь свою віддати! «Почати справу нам пора... Шаную силу я Петра, За поневолення ж Вкраїни Йому я ворог до загину. Це крок непевний – знаю сам – Один випадок все розв’яже. Але, щоб не судилось нам, – Ганьба, чи слава вічна ляже – Наваживсь я – а там нехай Над нами присуд доля скаже: Вкраїна встане з краю в край...» Початком бід моїх була Промова Гетьмана до мене. Хвилина щастя сном пройшла: З того часу, Вкраїно нене, Мою всю душу ти взяла! Віддавсь Мазепі я з душею, Друг краю рідного добра, Поклявся славою своєю По вік буть ворогом Петра. Хоч може бути й помилявся, Святої помсти прагнув я: Палкій борні увесь віддався – Вважав тираном я царя. І може я, в сліпім запалі, Не міг цінить його, як слід: Вважав я злом думки зухвалі, За котрі щиро хвалить світ... Підвладній долі лиходійній, Я мовчки зношу кари дні, Але в чужині, без рідні, Душею й серцем неспокійний! В душі горить святе чуття – Корисним буть для свого краю, Зробити кращим всім життя... Але, як бачиш, загибаю У цій неволі, без пуття. Як тінь, іде журба за мною, – Згасає блиск очей моїх... І таю я, мов лід весною Від сонця промінів палких. Душі шанолюбивій важко Вести з неробством чесний бій, Але образливо і тяжко Дочасно знати жереб свій. Весь вік блукати на чужині, В душі ховать журбу од всіх, І вмерти, в цій сумній країні, Далеко від степів своїх! Чому, чому в борні кривавій, Коли шугав я на коні, Не стріла смерть в степах Полтави? Чому я в славі, чи неславі Не згинув в рідній стороні?! Так ні! умру в цім царстві ночі! Хотіла доля так моя: Сконаю тут – чужа земля Мені на вік закриє очі!» II.На дворі видко вже було. В тайзі14 мороз стріляв навколо, В блакиті ранішній плило Світило дня – червоне коло. Та в юрті день не настава, Продершись крізь густеє гілля, Блідий, холодний і безсилий У вікна промінь загляда. Нові знайомці все сиділи У двох, край огнища рядком. Дрова соснові догоріли, Лиш іскри ледве мерехтіли І гасли в попелі кругом. Уважно слуха гість чутливий Оповідання те сумне: Спалахне в серці гнів бурхливий, Не раз сльоза в очах блисне. «Чи бачив ти, як на весні, Розкута з зимових кайданів, Заграє Лєна у тумані? Як хвиля хвилі б’є грізні, Останні пута з себе рве Немов голодний звір реве. То притаїться, рух спиня, І знову крутиться, плигає І скелі з реготом зриває, Жене в безодню, навмання, І в край далекий заганяє? «Так ми усі на волю рвались, На поклик смілих ватагів, Зусюди лицарі збирались, На славний герць орли злітались Серед прабатьківських степів. «Для України волі й слави Свого життя я не жалів, І вірний меч в війні кривавій На Москалях я затупив. «Мазепа з Карлом воювали, Спочить Петрові не давали. Димились кровію поля, Повсюди купи тіл чорніли, Вовки й собаки їх не іли, Здавалась трупом вся земля! «Та марно кров ми проливали: Петрова сила верх взяла – Година чорна нам прийшла – Ми Україну зруйнували. «Полтавський бій грізний настав: Ми всі побіди дожидали, Та встоять Карло не здолав, Розбитий вперше, він тікав І ми з Мазепою тікали. «Не спочиваючи п’ять днів, Тікали ми серед степів Від невсипучої погоні. Знесилені, голодні коні Тримались ледве на ногах. «Ми тяжко мерзли по ночах У день від спеки пропадали, І от, потомлені украй, Вночі звернувши в темний гай, Ми тут на відпочинок стали, На вік лишаючи свій край. «Навколо степ прославсь широкий, У хмари місяць заховавсь; Внизу шумів Дніпро глибокий – Розбуркать тишу намагавсь. «На чепраці звичайнім, грубім, Поклавши голову в сідло, Знемігшись, спав Карло під дубом, Круг його лицарство було. «Край огнища на пні Мазепа Блідий і змучений сидів... Нараз він голову підвів, І з поглядом сумним, таємним, До мене так заговорив: «Які непевні наші мрії! «Ми долі, фатума15 раби: «Розбиті наші всі надії – «Кінець кривавий боротьби. «Одна хвилина все рішила, «Одна хвилина все розбила, «На вік згубили рідний край, «Надію, спокій, тихий рай. «Але не можу я скорятись! «Не буду долі я рабом; «Чи не мені ж із злом змагатись, «Коли змагався я з Петром?! «Так, Войнаровський мій, гадаю, «Аж доки тягнеться життя, «Всіх способів ужи́ю я, «Щоб помогти свойому краю! «Спокійний, певний духом я: «Петро і я – обидва праві; «І він і я – живем для слави – «Вкраїна – заповідь моя!...» Замовк; а очі аж палали. Сухі дрова вже догоряли; Мазепа спати ліг; тут враз Двох бранців козаки примчали. Підвівся гетьман, у півсні, Обнятий власними думками, Звернувсь до бранців тих словами: «Що чути в рідній стороні?» «Я із Батурина недавно, – Один із бранців тих сказав: Народ Петра благословляв, Радіючи побіді славній, Шалено пив, бенкетував! Тебе ж, Мазепо, наче Юду, Клянуть Українці повсюди, – Палац, маєтки і поля Взяла в рабунок їх ватага, А лицарське твоє ім’я Тепер там – ганьба і зневага!» Схиливши голову стару, Мазепа гірко усміхнувся; І лігши на траву сиру, В кирею чорну загорнувся. Ми всі, із співчуттям німим, Обхоплені жалем, журбою, Стояли мовчки перед ним, Прибиті вісткою такою. Він тяг до себе всі серця, В нім голову народу мали, Любили батька й мудреця – В нім Україну ми кохали... Не знаю я, чи він бажав Спасти Вкраїну із неволі, Чи трон здобути він гадав – Сього він не казав ніколи. За десять років з ним життя Мазепи звички встиг я взнати, Але не міг ніколи я Його намірів відгадати. «Він неотвертий змалку був. І знов кажу вам: я не знаю – З Його душі я не збагнув, Що готував для свого краю; Та знаю, вбивши всі чуття Родацтва, дружби і природи, Мазепу б знищив перший я, Коли б він ворог був народу!... «А вранці рушили ми знов, Тікали степом мовчазливим, – Як похолонула в нас кров І стислось серце нещасливе, Коли побачили ми рів І шлях, що на чужину вів. «Від смутку, від журби тяжкої Я, мов дитина, заридав, В шматинку взяв землі святої І до хреста я прив’язав. «Буть може, думав в ті хвилини, Уже не вгляжу більше я Своєї любої Вкраїни, – «Хоч грудочка землі своя Зі мною ляже в домовину, Як втомиться душа моя, Як поховають на чужині... «Передчуття моє збулось: Від тої чорної хвилини Мені на рідній Україні Вже більше буть не довелось. «В краю безводному, глухому, Де тільки тирсу16 край могил Побачиш у степу німому, Тікали ми, що мали сил. «Мов тіні, коні наші стали, Не кращі й ми самі були; Коли в Бендери прибули, Страшніше смерті виглядали. «В Бендерах гетьман захворів, Тремтів в пропасниці, горів. Вночі і в день ридає, плаче, Мене і Орлика спиня І всіх уперто запевня, Що Кочубея й Іскру17 баче: «Ось, ось вони!... І кат при їх!» Говоре й труситься від жаху: «Ось зводять їх уже на плаху... Скрізь сум і море сліз гірких... «Вже кат для їх готовить муки... Ось закотив він рукава; Уже сокиру взяв у руки... Ось покотилась голова... Ось друга!... Скрізь свічки палають... Дивись, дивись, як очі сяють...» Йому ввижалася мара... До мене кидався в обійми: «Я бачу лютого Петра! Прокльони чую невмолимі. Дивись: пала свічками храм, З кадила в’ється фіміам... Митрополит з лицем суворим Виводить в церкві разом з хором: «Мазепа проклят з рода в род – Бо баламутив свій народ!» Жахаючись отак без впину, Він часто бачив у кутку – То Кочубеєву дружину, То безталанну їх дочку. Конаючи від мук шалених, Молитву голосно читав, То гірко плакав і ридав; То погляд кинувши огненний, Мов божевільний, реготав. Коли до памяти приходив, Очима сумно всіх обводив. В дев’ятий день Мазепі стало Боротись з смертію трудніш; В йому життя уже згасало, Він дихав рідше і слабіш... Слабіючи все більш і більш. І враз, конаючи від муки Простяг вперед тремтячі руки Прокинувсь наче з забуття, На мить вернувся до життя... Блукав очима він по стелі, Холодний піт чоло вкривав... В останнє силу він зібрав, Підвівся раптом на постелі І пильно глянувши на всіх; «О Петре! Петре!... Україно!...» І голос враз його затих і Знеможений, упав на спину, Свій погляд на мені спинив, – І більше з нами він не жив. Без сліз і без чуття, мов стума, Перед небіжчиком стояв, І жах німий мене проймав, – Не бачив світу я від суму... Ось похорону день настав: Сам Карло, хмурий і безсилий, Вкраїни батька до могили Із гуртом Шведів проводжав... Козак і Швед – усі ридали... Насилу ноги я волік... О гостю! всі ми почували, Що із Мазепою ховали Вкраїни вольності на вік... Поклін останній свій герою Віддати ледве, ледве зміг, І, геть знесилений журбою, У той же день слабий я зліг... І довго був я край могили... Але воскресло знов життя, Вернулись знов до мене сили І знов прокинулось чуття. Обридло вже в Бендерах бути; Я кинув їх і геть летів: В чужому краї я хотів Розвіять сум і жаль забути. Але дарма! Недоля зла За мною невідступно йшла, За мною всюди слідувала: Мене схопили вороги, Засланням вічним покарали, І гину я серед тайги. Багато літ пройшло в вигнанню В глухій та дикій стороні; Мені утіхою в стражданню Була надія в чорні дні. Звикав я до своєї долі Та за Вкраїну і братів, Ховаючись від ворогів, Я сльози гірко лив в неволі... Що там, в Україні моїй? В Петрі, чи ворога, чи сина Найшла вона в біді своїй? Чи ще жива моя дружина, Чи згинула в журбі тяжкій?... Так я душі хвилинний спокій В своїм вигнанню турбував І від думок в журбі глибокій, Лишивши міста вир широкий, В тайгу правічну я втікав. В моїй журбі, в мойому горі Любив я слухать шум лісів; Біль гамували в серці хорім Бурунів18 плеск і шал громів. Під час негоди заглушала Борня стихій19 борню душі І сили знов мені вертала, І на хвилину в сій глуші Душа боліть переставала. Раз коло юрти я стояв, Шуміли сосни скрізь високі, Страшний бурун ревів, буяв І лютував мороз жорстокий. Переді мною скель шпилі Тяглися довгою стягою, А там з косою сніговою Зливався небозвід у млі. В долині тальник кучерявий Під снігом слався поміж гір; А з боку в мряці чорний бір І берег Лєни величавий... Аж бачу – женщина іде, Дохою драною прикрита, З дровами, ледве не впаде, Журбою й працею прибита. До неї я... І що ж? Взнаю Я в ній – в мороз і в хуртовину – Козачку, страдницю мою, Мою укохану дружину... Довідавшись про засуд мій, Вона, лишивши хутір свій, Пішла шукать мене в вигнанню: Було, мій друже, тяжко їй Не поділять мого страждання! Питала, бачила усіх Великих страдників у путах, Та не найшла мене між іх, Бо я жив тут, в юрбі забутих. Хто я – закон велить мовчать! Начальник сам не зна й німіє; Про мене навіть запитать Ніхто в Якутську не посміє. І жінка, страдниця моя, Терпіла муки всі і болі; Вона блукала там, де я, В чужому краї, у неволі. Чи розумієш, гостю мій, Мою ти радість сумовиту, Коли зустрів в землі чужій Свою дружину, горем биту? У мене серце ожило... Але дітей вже не було На світі. їм батьків страждання, На щастя, не прийшлось зазнать І з нами поділить вигнання, – У рідній стороні лежать. Ураз з дружиною вернувся До мене спокій чарівний; Забувши горе, стрепенувся, Мов знову став я молодий... Та швидко щастя час минувся, Пройшло мов сон. Недуг тяжкий Неначе той хробак страшний Точив слабе здоров’я милій, І на весні вже став жахать Завчасним привидом могили. І тут прийшлось мені пізнать Величність всю душі ясної Моєї страдниці святої... Бліда і виснажена вкрай Була привітна, ніби рай. Сховати муки намагалась: Все тихо, лагідно всміхалась; Минулі згадувала дні, Дітей і гетьмана й пісні... Здавалось, сили їй вертались В палкому захваті чуття; Але – спостерігав се я – Сльозами потайки вмивалась... Даремно небо я благав Вернути їй життя і силу: Страшний розпуки час настав – Її поклав я у могилу. «Прощай... – промовила вона: – Вмираю. Не тужи за мною. Нас доля мучила страшна, Та вір – є краща сторона, – Там відпочинемо з тобою. Ой так! побачимось ми знов. Там нагорода за страждання; Нема там кари ні вигнання, – Там вічне щастя і любов»... Вона замовкла... І помітно В очах її огонь вже гас... Зітхнувши у останній раз, Вона всміхнулася привітно І вмерла в цвіті юних літ, Завчасно в лютому Сибіру, Неначе утлий, ніжний квіт, В склепу, без сонця і без ширу... Могилу їй насипав я Біля отсього куріня. Не раз, вечірньою добою, На ній задуманий сиджу І серця згадкою святою Літа минулії сліджу. І враз встають переді мною – Брати, Мазепа і війна, І з непорочністю ясною Моя дружина чарівна. О, гостю! Згадка за дружину Мене в неволі оживля; Сміліш чекаю смерті я, До милої душею лину. Так згадую щоденно я, В журбі, край любої могили, Її несплямлене ім’я, Крилатий розум, постать милу. З яким захопленням вона, Велична, мрійна, чарівна, свою Україну кохала! З яким натхненням і чуттям під час вигнанського життя Вона про все оповідала! Але журба і гострий жаль Її сушили з кожним роком; Проте – не бачив сліз Москаль. Ні разу, навіть ненароком, Гнобителя з чолом грізним Вона потішить не хотіла Своїм зітханням жалібним... Вона змогла, вона зуміла, Не скаржачись, свій хрест нести, Наперекір суворій долі, В душі любов до щастя й волі Серед страждання зберегти... Утрата ся, тяжке се лихо, Мені точили серце стиха; Я віру в щастя загубив; Багато горя пережив, Але від мук життя гіркого Мов легкодух я не просив У смерті забуття німого. Не раз стрічав я смерть в боях, Не раз у вічі зазирала Горами трупи накидала По рідних вкраїнських степах. Але я смерті не боявся І з пеклом бою не жахався: Я пам’ятав, ідучи в бій – Мазепа – друг і дядько мій. Я змалку Брута полюбив: Захистник Риму непобідний, З душею чистою, свобідний, Діла славетні він творив. Та заслугу є він догани, Що громадян він погубив, Бо певність ворогів злорадну Він самогубством утвердив. Ти бачиш, як я тут бідую Гірке життя в сій стороні – Відрада б смерть була мені, Та смертю тяжко я гордую. Для України мушу жить! Любов в душі моїй горить, І, може бути, друг народу Спасе нещасних земляків, І – заповіт моїх батьків – Здобуде рівність і свободу»... Тут Войнаровський перестав. З лиця зійшов туман печалі, Сльозами очі заблищали, І він молитись тихо став. Душею Мілєр відгадав, Об чім вигнанець так молився, І навіть сам сльозою вмився. Він безталанцю руку дав З чуттям любови неземної – Дружби знак щирої, святої... – Ішли, минали хутко дні; Зима вже знову прилетіла, Мов мати, щедро нарядила Природу в шати срібляні. Коли був вільний, гість славутний В засланця з радістю бував: Журбу і сум з ним розділяв, І про Вкраїну незабутню, Як син Вкраїни, розмовляв. Ось раз, по сніжнім дикім полю, З ясною звісткою про волю, До друга-страдника спішив. Шукаючи слідів дороги, Рогатий олень, прудконогий З їздцем на нарті в бір летів. Вже ловить гість уважним оком Крізь ряд дерев в лісній глуші Хатину просту на межі З сосновим тином кривобоким. З якою радістю в душі Скажу: Скінчилися страждання! О, друже! Кинь сей край вигнання І на Укра́їну спіши! Там жде тебе в країні славній Любов коханих земляків І побратимів щирих шана І любий дім твоїх батьків!» Так добрий Мілєр, мов дитина, В дорозі марив і радів. Ось до воріт він прилетів Сумної, вбогої хатини. В дворі нікого не було. Він входить в хату. Промінь срібний, Крізь вкрите білим снігом скло, Несміло ллє холодний світ; Скрізь тихо й мертво в юрті бідній, На всім журби і смутку слід. Занедбаність і пустку баче. «Куди ж подівся ти, бурлаче?» І серце стислося до сліз. З таємною в душі журбою Іде він на могилу в ліс І бачить там перед собою: Під чорним, схиленим хрестом, З ясним, сіяючим чолом, Мов пам’ятник сумний могили Вигнанець, втомлений, безсилий, Сидить на гробі дорогім, У сні, в забутті весь німім... В очах померклих жах могильний, Бліде, мов з мармуру чоло, І від безмежної рівнини Уже мерця до половини Холодним снігом замело...
1 Велика сибірська ріка.
2 Юрта-намет, колиба. 3 Тин – пліт. 4 5 6 Се монгольські племена жовтої раси. 7 Казна – скарб державний. 8 Байкал – велике озеро на Сибірі. 9 Талан – доля. 10 Туже – тужить. 11 Кримських Татарів. 12 Семен Палій, хвастівський полковник, завзятий ворог Польщі. Життя його дуже бурливе. Брав участь у походах Запорожців і в освободженню Відня в 1683 р. Був довгі літа на Сибіру. Помер у чернечій рясі. Гляди про нього гарну поему Шевченка «Чернець». 13 Шведського короля, Карла XII, котрий воював з московським царем Петром. 14 Сибірській ліс. 15 Фатум – призначення. 16 Трава. 17 Два противники гетьмана Мазепи, котрих за його намовою страчено. 18 Хвиль. 19 Стихія – живло (елемент), прим, вода, воздух, огонь.
|