|
– Ні, отче праведний, шкода! Не дорікай гріхом пекельним, Гріхом лютішим надземельним... Нехай по-твоєму впада! Щоб українському народу Вернуть загублену свободу, Край рідний визволить з ярма; Гріхи татар, жидів, сарматів, Злочинства зрадних уніатів, – Візьму на душу, все дарма... Шкода ж спиняти! Пекла досить, А ти дивись та потурай... Вкраїна гине, пута носить... Здобути волю – в тім мій рай! Ще неня з сестрою вливали Той пал до серденька мені, Як над колискою співали Про час завзятої борні: Вкраїнець, либонь, перед ляхом Не опадлючений був страхом, Супоні рабства не волік Гидких тиранів та шулік. Як вільний з вільним, рівний з рівним Братались ляхи й козаки, Та зникло примраком марівним Оте єднання залюбки. Мов ненажерних круків зграї, Жид, уніат, литвин, поляк – Мордують нас у нашім краї, – Опанував народом ляк. Давно закон дріма в Варшаві, Скрізь чути стогін голосний... Усе побачивши в неславі, Я спалахнув, мов навісний; Злоби ніщо вже не вгамує; Мій зір похмурий та смутний, Душа без вільності сумує. Єдина мрія день і ніч Слідкує тінню безперіч; Не дам я ради сам з собою: Ні в ріднім затишку степів, Ні серед табору чи бою, Ні в церкві, слухаючи спів. – Вперед, – шепоче голос стиха: Зітнути ворога час б’є! – Я знаю: не минути лиха Тому, хто першим повстає Проти утисників народа; Мене десь доля посила... Коли – скажи, чи ким була Без жертв осягнута свобода? За край я голову складу, – Заздалегідь все уявляю, Але на все хоробро йду І жереб свій благословляю!
|